Щиголь. Донна Тартт
Читать онлайн книгу.
сотні вітальних поштівок із побажаннями якнайшвидшого одужання, а під стелею зловісно миготіли сріблясті надувні кульки, опускаючи вниз металеві ниті, що гойдалися, наче жала медуз.
– До тебе гості, Піп, – сказав Гобі гучним і веселим голосом
Я побачив, як заворушилася її ковдра. З-під неї вистромився лікоть.
– Угум, – сказав сонний голос.
– У тебе зовсім поночі, моя люба. Ти не дозволиш мені підняти штори?
– Ні, не треба, від світла в мене болять очі.
Вона була меншою, ніж я її пам’ятав, і її обличчя – пляма в темряві – було дуже білим. Голова в неї була поголена, залишилося тільки пасмо волосся над лобом. Коли я боязко підійшов ближче, то побачив блиск металу в неї на скроні – заколка або шпилька, подумав я спочатку, перш ніж розгледів, що над вухом у неї грізним клубком згорнулися медичні металеві скоби.
– Я чула вас у коридорі, – сказала вона тихим хрипким голосом, перевівши погляд від мене до Гобі.
– Що ти чула, голубко? – запитав Гобі.
– Чула, як ви розмовляли. Космо також вас чув.
Спочатку я не помітив собаки, а потім побачив – сірий тер’єр скулився біля неї, посеред подушок і м’яких іграшок. Коли він підняв голову, я побачив його сиву шерсть на морді та затягнуті катарактою очі – він був дуже старий.
– Я гадав, ти спиш, голубко, – сказав Гобі, простягши руку, щоб почухати собаці підборіддя.
– Ти завжди це кажеш, але я ніколи не сплю. Привіт, – сказала вона, поглянувши на мене.
– Привіт.
– Хто ти?
– Мене звуть Тео.
– Яка музика тобі до вподоби?
– Я не знаю, – сказав я, а тоді, щоб не здаватися дурним, додав: – Бетховен.
– Чудово. Ти схожий на хлопця, якому подобається Бетховен.
– Справді? – приголомшено запитав я.
– Я тобі це сказала як комплімент. А я не можу слухати музику. Через головний біль. Це справжній жах. Ні, не треба, – сказала вона Гобі, який прибирав книжки, марлю та пакети з паперовими серветками зі стільця, який стояв поруч із ліжком. – Нехай він сяде тут.
– Сідай краще тут, – сказала вона мені, трохи посунувшись у ліжку, щоб звільнити для мене місце.
Спершу подивившись на Гобі, аби переконатися, що так буде о’кей, я сів на ліжко, обережно, однією сідницею, намагаючись не потурбувати пса, який підвів голову й дивився на мене сердитим поглядом.
– Не бійся, він тебе не вкусить. Хоч іноді він кусається. – Вона сонно подивилася на мене. – Я тебе знаю.
– Ти пам’ятаєш мене?
– Ми з тобою друзі?
– Так, – сказав я бездумно, а тоді збентежено подивився на Гобі, адже я їй збрехав.
– Я забула твоє ім’я, ти мені пробач. Хоч пам’ятаю твоє обличчя. – Потім, погладивши собаку по голові, вона сказала: – Я не впізнала свою кімнату, коли повернулася з лікарні. Я пам’ятала своє ліжко, свої речі, але кімната була інакшою.
Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я побачив крісло-візок у кутку кімнати, пляшечки з ліками