Щиголь. Донна Тартт
Читать онлайн книгу.
і того, що хвилювати не може, наповнювало мене легким і бентежним почуттям.
Я винувато поглянув назад і побачив, що Гобі стоїть у дверях. Повернувшись навшпиньках до коридору, я тихо зачинив за собою двері, радий, що в коридорі так темно.
Удвох ми повернулися до вітальні.
– Як вона тобі? – запитав він так тихо, що я ледве почув.
Що я мав відповісти на це запитання?
– Думаю, о’кей.
– Вона перестала бути собою. – Він засмучено замовк, глибоко зануривши руки в кишені халата. – Тобто вона є – і її немає. Вона не впізнає багатьох людей, які були близькими до неї, розмовляє з ними дуже офіційно, проте іноді надзвичайно відверта з чужими, весело базікає з людьми, яких ніколи не знала, ставиться до них як до давніх друзів. Мені сказали, що таке з нею буває часто.
– Чому їй не дозволяють слухати музику?
Він підняв брову.
– О, вона її слухає, іноді. Але буває, здебільшого в другій половині дня, музика псує їй настрій – вона думає, що повинна практикуватися, повинна вивчити якусь річ для школи, хвилюється. З нею буває важко. Хоча грати на аматорському рівні вона цілком зможе, так мені кажуть.
Несподівано пролунав дзвінок, від якого ми обидва стрепенулися.
– Ага, – сказав Гобі, дещо розгубившись і подивившись на неймовірно гарний старовинний наручний годинник. – Це, мабуть, прийшла медсестра.
Ми подивились один на одного. Ми не закінчили нашу розмову. Нам ще багато треба було сказати.
Дзвінок задзвенів знову. У кінці коридору загавкав собака.
– Щось вона рано сьогодні, – сказав Гобі, поспішаючи до дверей із дещо невдоволеним виглядом.
– Можна я прийду ще? Щоб побачитися з нею?
Він зупинився. Схоже, моє прохання його вкрай здивувало.
– Авжеж, приходь, – сказав він.
Знову дзвінок.
– Приходь у будь-який час, – сказав Гобі. – Ми завжди раді бачити тебе.
– То як ти там погостював? – запитав Енді, коли ми вдягалися для обіду. – Це було якось дивно?
Платт подався на поїзд, щоб повернутися назад до своєї школи, місіс Барбур вечеряла з керівництвом якогось доброчинного закладу, й містер Барбур повів решту нас обідати в яхт-клубі (куди ми ходили лише тими вечорами, коли місіс Барбур мала якісь інші справи).
– Той чоловік знає твою матір.
Енді, зав’язуючи краватку, скорчив гримасу: усі знають його матір.
– Було трохи дивно, – сказав я. – Але добре, що я туди поїхав. Ось візьми, – сказав я, діставши з кишені мобілку Енді.
Енді перевірив повідомлення, потім вимкнув її й поклав до кишені. Після короткої мовчанки він, іще тримаючи руку в кишені, підняв погляд, але подивився кудись повз мене.
– Я розумію, як тобі зле, – сказав він несподівано. – Дуже прикро, що з тобою сталося таке лихо.
Його голос – безвиразний, як у робота на автовідповідачі, – на мить перешкодив мені зрозуміти, щó він каже.
– Вона була чудова, – сказав він, досі не дивлячись на мене. – Тобто…
– Ага, – пробурмотів