Американський психопат. Брет Істон Елліс
Читать онлайн книгу.
кричить він у відповідь. – Чудово. Навіть через галас я відчуваю сарказм у його словах.
– А чому б ні? Керрузерса немає в місті.
– Так само міг би замовити дівчину в службі ескорту, – з гіркотою, не задумуючись, волає він.
– Чому? – гукаю до нього я.
– Бо переспати з нею вийде значно дорожче.
– Не може бути! – горлаю я.
– Слухай, я теж мав із цим справи, – кричить Прайс, похитуючи свою склянку. Кубики льоду, на диво, голосно дзенькають. – Мередіт така сама. Очікує, що їй будуть платити. Вони всі такі.
– Прайсе? – я роблю великий ковток віскі. – Ти безцінний.
Він вказує на рейки за спиною.
– Куди ведуть ці колії? Починають блимати лазери.
– Я не знаю, – кажу я після тривалої паузи, невідомо, наскільки тривалої.
Мені набридає спостерігати за Прайсом, котрий не рухається і мовчить, відводячи погляд від колій тільки для того, аби подивитись, чи не йдуть Медісон або Рікардо. Жінок тут немає, тільки армія професіоналів у смокінгах з Волл-стрит. Єдина самиця танцює в кутку зали сама, здається, під «Любовний трикутник». Схоже, на ній топ із блискітками від «Рональдус Шамаск», і я зосереджуюсь на ньому, але я в такому психованому дококаїновому стані, що починаю нервово жувати талон на випивку, а дівчину затуляє якийсь тип із Волл-стрит, схожий на Бориса Каннінгема. Я вже збираюсь знову йти до бару, коли повертається Медісон – минуло двадцять хвилин. Він голосно чмихає носом і нервово шкіриться, потискає руку суворому спітнілому Прайсу, і той так швидко зривається з місця, що коли Тед намагається по-дружньому поплескати по спині, його рука провалюється в нікуди.
Я йду за Прайсом назад, через бар та танцпол, повз нижнє приміщення, нагору, мимо довгої черги до жіночої вбиральні – дивно, здавалося ж, що в клубі сьогодні немає жінок. Ми заходимо до порожньої чоловічої вбиральні, разом в одну з кабінок, і Прайс зачиняє двері.
– Мене трусить, – каже Прайс, передаючи мені маленький пакуночок. – Розкривай ти.
Я беру в нього крихітний білий конвертик, обережно розгортаю його, виставивши грам кокаїну (схоже, його там менше) на тьмяне світло чоловічого туалету.
– Чорт, – несподівано м’яко шепоче Прайс. – Його тут небагато, так?
Він нахиляється, вивчаючи порошок.
– Може, так здається через світло? – зазначаю я.
– Що не так із тим Рікардо? – Прайс витріщається на кокс.
– Тсс, – шепочу я, дістаючи платинову картку «Америкен експрес». – Давай просто нюхнемо.
– Він його що, міліграмами продає? – дивується Прайс, дістає свій платиновий «Америкен експрес», набирає трохи порошку, підносить до носа й вдихає. Якусь мить він стоїть мовчки, а потім низько, гортанно видихає:
– Господи.
– Що таке? – питаю я.
– Це довбаний міліграм… підсолоджувача, – здавлено каже він.
Я теж вдихаю й роблю схожий висновок.
– Так, слабенький, але, здається, якщо не жаліти, все буде добре…
Але Прайс шаленіє,