Американський психопат. Брет Істон Елліс
Читать онлайн книгу.
Викиньте їх звідси.
Вона мовчки киває і відходить, із тим самим заціпенілим виразом обличчя.
– Ще одне, – додає, посміхаючись Прайс, – якщо чергова партія «Белліні» з’явиться в радіусі 20 футів[47] від цього столу, ми влаштуємо метрдотелю спалення на вогнищі, так що попередьте його.
Тривала пауза, протягом якої ми вивчаємо наші закуски, аж нарешті Ван-Паттен говорить:
– Бейтмене?
– Так? – Я наколюю на виделку шматочок морського чорта, набираю трохи золотого кав’яру і кладу виделку на місце.
– Ти просто ідеальний, – муркоче він.
Прайс помічає іншу офіціантку, яка наближається до нас із тацею, на якій стоять чотири келихи для шампанського з блідо-рожевим напоєм, і каже:
– Та заради Бога, це вже смішно…
Офіціантка ставить келихи на сусідній столик, для чотирьох жінок.
– Гаряча, – каже Ван-Паттен, оминаючи увагою свою ковбаску з морських гребінців.
– Підкачана, – погоджується Мак-Дермотт. – Це точно.
– Я не вражений, – пирхає Пірс. – Ви на її коліна подивіться.
Підкачана офіціантка стоїть там, поки ми її вивчаємо, і хоча ці коліна насправді належать довгим, засмаглим ногам, важко не побачити, що одне з них явно більше за інше. Ліве коліно більш горбисте, майже непомітно товстіше за праве, однак цей незначний недолік тепер видається нам непереборним, і ми всі втрачаємо цікавість до неї. Ван-Паттен дивиться на свою тарілку, ошелешено підводить очі до Мак-Дермотта і каже:
– Ти не це замовляв. Це суші, не сашимі.
– Господи, – зітхає Мак-Дермотт. – Ти ж сюди не їсти прийшов.
Якийсь тип, схожий на Крістофера Лаудера, підходить до нашого столу, плескає мене по плечу і каже, перш ніж рушити до вбиральні:
– Чудова засмага, Гамільтоне.
– Чорт, – кажу я. – Сподіваюсь, я не зашарівся.
– А серйозно, куди ти ходиш, Бейтмене? – питає Ван-Паттен. – Я про засмагу.
– Так, Бейтмене. Куди ти ходиш? – Мак-Дермотт щиро заінтригований.
– Читайте по губах, – кажу я. – У солярій. – І додаю, роздратовано: – Як і всі інші.
– У мене… – Ван-Паттен робить паузу, щоб справити максимальне враження. – Є апарат для засмаги… вдома.
І відкушує великий шматок від своєї ковбаски.
– Маячня, – з відразою кажу я.
– Це правда, – підтверджує Мак-Дермотт, говорячи з набитим ротом. – Я його бачив.
– Це вже до всирачки надмірно, – кажу я.
– І якого біса це до всирачки надмірно? – запитує Прайс, ганяючи виделкою по тарілці свій тапас.
– Знаєш, яке дороге членство в тому довбаному солярії? – питає Ван-Паттен. – Річна картка?
– Ти божевільний, – буркочу я.
– Дивіться, хлопці, – каже Ван-Паттен. – Бейтмен обурився.
Раптом біля столу з’являється помічник офіціанта і, не питаючи, чи ми доїли, забирає наші переважно цілі закуски. Ніхто не скаржиться, крім Мак-Дермотта, який запитує:
– Він
6 метрів.