Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
дітей, поранений, неспроможний крикнути. Там також може лежати на сидінні якась людина, щоб її силуету не було видно крізь замазане гряззю заднє вікно. Ймовірно, озброєна людина.
– Хто там, в універсалі? – гукнув Джиммі. – Я штатний патрульний і вимагаю, щоб ви озвалися.
Ніхто не озвався.
– Виходьте. Спершу руки, і я бажаю їх бачити порожніми.
Єдине, що вийшло, це сонце, воно відбило тінь дверей на асфальті на пару секунд, перш ніж знову пірнути в хмари. Потім залишилися тільки ці прочинені двері.
– Ходімо зі мною, дітки, – сказав Джиммі і спрямував їх до свого крузера. Він відчинив задні двері. Вони вдивлялися в безладну купу робочих паперів, підбиту смушком куртку Джиммі (якої сьогодні він не потребував) та дробовик, примкнутий і замкнутий на спинці широкого сидіння. Особливо в це.
– Мамуня й тато кажуть ніколи не залазити до машин чужих, – промовив хлопчик на ім’я Блейкі. – І в дитсадку так кажуть також. Чужі – недобрі.
– Він полісмен із поліцейською машиною, – сказала Рейчел. – Усе гаразд. Залазь. А якщо торкнешся тієї рушниці, я тебе нашльопаю.
– Добра порада щодо рушниці, але вона замкнута і запобіжник гачка ввімкнуто, – сказав Джиммі.
Блейкі заліз і зазирнув через сидіння.
– Ого, у вас є айпад!
– Замовкни, – наказала Рейчел. Вона було почала залазити досередини, та потім подивилася на Джиммі Голдінга втомленими, переляканими очима. – Не торкайтесь її. Вона липуча.
Джиммі ледь стримав усмішку. Він мав дочку, лише десь на рік молодшу за цю дівчинку, і вона могла б сказати таке саме. Він вважав, що малі дівчатка природно поділяються на дві групи: шалапутки і чистьохи. Як і його Еллен, ця була чистьохою.
От із таким хибним, і невдовзі фатальним, розумінням того, що мала на увазі Рейчел Луссіер під «липучістю», він зачинив їх на задньому сидінні патрульного крузера № 17. Нахилившись у переднє вікно, Джиммі вхопив мікрофон. Він ні на мить не випускав з очей прочинені двері універсала, тож і не бачив хлопчика, який стояв углибині відпочинкової зони поряд із рестораном, притискаючи до грудей сідельну сумку зі шкірозамінника, наче якесь синюшне немовля. За мить знову визирнуло сонце і Піта Сіммонса проковтнула тінь від ресторану.
Джиммі викликав відділок у Ґреї.
– Сімнадцятий, прийом.
– Я на старій відпочинковій зоні «81 Миля». Маю чотири покинуті автомобілі, одну покинуту коняку і двох покинутих дітей. Один із цих автомобілів універсал. Ці діти кажуть… – Він завагався, але потім подумав: «Та що за чорт»: – Ці діти кажуть, він з’їв їхніх батьків. Я думаю, вони мають на увазі, що хтось усередині тієї машини захопив їх. Я хочу, щоб ви прислали сюди всі доступні патрулі, контакт?
– Контакт, усі доступні патрулі, але знадобиться десять хвилин, поки перший добереться туди. Це Дванадцятий патрульний. У нього код сімдесят три у Вотервілі[56].
Ага, Ел Ендруз, звичайно, напихається в Боба в «Бургері» й теревенить
Код 73 – повідомлення про дим (можливу пожежу); Waterville – засноване 1771 р. місто (16 тис. мешканців) на річці Кеннебек.