Міцно тримаючи Блейкі за руку, Рейчел довела його аж до самого кінця проїзду. Щойно вони там опинилися, повз них зі швидкістю сімдесят п’ять миль на годину промчав сідловий тягач з двома причепами. Вітром їм відкинуло назад волосся, сколихнуло одяг і мало не перекинуло Блейкі.

      – Рейчі, мені страшно! Нам заборонено виходити на дорогу!

      «Скажи мені щось, чого я не знаю», – подумала Рейчел.

      Удома їм забороняли заходити далі кінця під’їзної алеї, а там, по їхній Вітряній вулиці у Фелматі, машини проїжджали лише зрідка. Дорожній рух на цій автомагістралі був далеким від постійного, але легковики, які тут все-таки проїжджали, мчали супершвидко. Крім того, де їм іти? Вони б змогли йти по розділовій смузі, але це буде страшно ризиковано. І тут не було бічних доріг, самі тільки ліси. Вони могли б піти назад, до ресторану, але тоді їм доведеться проходити повз ту погану машину. Повз них промайнув якийсь червоний спортивний автомобіль, парубок за кермом заревів невгавучим сигналом ВАААААААА так, що їй схотілося затулити собі вуха.

      Її не переставав тягнути Блейк, і вона дозволила себе тягнути. По один бік проїзду стирчали стовпчики дорожньої загороди. Блейкі сів на товстий трос, що висів між ними, і затулив собі очі пухкими долоньками.

      Рейчі сіла поряд із ним. Жодних ідей у неї не було.

      5. Джиммі Голдінг («Корона Вікторія» 2011)[52]

      Дитячий крик може бути одним із найефективніших природних механізмів виживання, але, коли йдеться про подорож швидкісною автострадою, ніщо не зрівняється з припаркованим крузером поліції штату. Особливо якщо супроти руху машин стирчить чорне безлике рило радарного детектора. Водії, які мчать сімдесят, скидають швидкість до шістдесяти п’яти; водії, які мчать вісімдесят, наступають на гальма і починають у голові рахувати, скількох балів вони позбудуться зі своїх водійських прав, якщо за ними слідом вирушать сині блимавки. (Це такий цілющій вплив, що швидко минається; за десять чи п’ятнадцять миль далі по трасі ті скорогони знову панічно женуть.)

      Краса припаркованого крузера, принаймні на думку патрульного поліції штату Джиммі Голдінга, полягала в тім, що робити тобі нічого насправді не треба. Ти просто зупиняєшся і дозволяєш природі (наразі людські природі) постачати винних. Цього хмарного квітневого дня його поліцейський радар «Сіммонс» навіть не був увімкнутий[53] і машини, що проїжджали по І-95 у південному