Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
з розгону натикався на сітчасті двері, коли бажав вибігти надвір. Тільки Рейч уникла прокляття міопії. Коли Рейч була останній раз в окуліста, вона прочитала всю ту кляту таблицю для перевірки зору, навіть найнижчий рядок. Лікар Стреттон був вражений:
– Вона могла б податися на підготовку в пілоти винищувача, – сказав він Джонні й Карлі.
Джонні відповів:
– Можливо, колись так і зробить. У неї точно є інстинкт убивці, коли йдеться про її меншого братика.
За це Карла стусонула його ліктем, але правди ніде діти. Колись вона була чула, ніби між дітьми в родині менше ревнощів, коли діти різної статі. Якщо так, то Рейчел з Блейком були винятком, який доводив загальне правило. Карла іноді думала, що найзвичніші слова, які вона тепер чує, це «не я почав/почала». Тільки й різниці було – родова форма дієслова.
Першу сотню миль цієї подорожі обоє дітей ладнали між собою доволі непогано, почасти завдяки тому, що відвідини батьків Джонні завжди приводили їх у гарний настрій, а більшою мірою тому, що Карла розсудливо заповнила нічийний простір між дитячим сидінням Рейчел і крісельцем для малюків Блейка іграшками та книжками-розмальовками. Але після їхньої зупинки перекусити-попісяти в Огасті сварки зачалися знову. Мабуть, через ті ріжки морозива. Давати дітям солодке під час довгої поїздки машиною – це те саме, що бризкати бензином на розпалене вогнище, Карла це знала, але ж неможливо відмовляти їм геть у всьому.
У відчаї Карла розпочала гру «Пластик-Фантастик», виступаючи в ролі судді й нагороджуючи очками дітей за побачених ними садових гномів, колодязі побажань, скульптури Діви Марії й усяке подібне. Проблема полягала в тому, що на цій автомагістралі було багато дерев, але вельми мало отих вульгарних придорожніх експозицій. Її гостроока шестирічна донька і гостроязикий чотирирічний син уже почали було відновлювати свої звичні ремствування, коли Рейчел помітила цей кінський причеп, припаркований трішки далі старої відпочинкової зони «81 Миля».
– Я хочу знову погладити конячку! – закричав Блейк. І почав смикатися у своєму дитячому кріслі, найменший у світі брейкденсер. Ноги вже мав достатньо довгі, аби копати спинку водійського сидіння, що Джонні вважав très неприємним[41].
«Скажіть мені хто-небудь знову, чому мені схотілося завести дітей? – думав він. – Просто нагадайте мені хто-небудь, що я тоді собі думав. Я знаю, що в той час у цьому був якийсь сенс».
– Блейкі, не бий ногами татове сидіння, – промовив Джонні.
– Хочу погладити коняаачькууу! – заволав Блейкі й угатив у спинку водійського крісла особливо буйно.
– Ти таке малятко, – сказала Рейчел, убезпечена від братчикових копняків на своєму боці демілітаризованої зони заднього сидіння. Промовила вона це найпоблажливішим тоном великої дівчинки – тим, що завжди гарантовано бісив Блейкі.
– Я НЕ МАЛЯТКО!
– Блейкі, – почав Джонні, – якщо ти не припиниш копати ногами татове сидіння, тато буде змушений дістати свого вірного різницького
Très (фр.) – вельми.