Мізері. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
тобі цей кукурікнутий папір, – похмуро відповіла Енні, – просто скажи, що купити, і я куплю.
– Ти маєш усвідомлювати, що я на твоєму боці…
– Не сміши мене. Ніхто не був на моєму боці відтоді, як двадцять років тому померла моя мати.
– Тоді думай, як хочеш, – сказав він. – Якщо ти настільки не впевнена в собі, це твої проблеми. Ти навіть не можеш повірити в те, що я щиро вдячний за врятоване життя.
Пол уважно спостерігав за Енні та знову побачив у її очах спалах непевності й бажання вірити. Добре. Дуже добре. Він дивився на неї з усією відвертістю, на яку був здатен, і подумки знову уявляв, як проштрикує їй горло гострим уламком скла, раз і назавжди випускаючи кров, що живила цей хворий мозок.
– Принаймні, ти можеш повірити, що я на боці книжки. Ти казала, що справиш для неї палітурку. Ти мала на увазі, що збираєшся прошити рукопис? Саме друковані сторінки?
– Звісно, це я й мала на увазі.
«Авжеж. Бо якщо ти понесеш цей рукопис до палітурника, можуть виникнути питання. Ти, може, наївна, коли йдеться про книжки та видавничу справу, але не настільки. Пол Шелдон перебуває в розшуку, і палітурник може запам’ятати, як отримав рукопис цілої книжки, у якій ідеться про найвідомішого персонажа Пола Шелдона, саме коли письменник зник у невідомому напрямку, чи не так? І він, звісна річ, запам’ятає вимоги до замовлення (такі дивні, що будь-який палітурник зверне на них увагу). Одна копія рукопису розміром з роман.
Одна-єдина».
«Ви, офіцере, питаєте, яка вона з себе? Ну, велика жінка. Трохи скидається на кам’яного ідола з оповідань Г. Райдера Гаґґарда. Хвилинку, я записав її ім’я та адресу… Дайте-но зазирну в накладні…»
– Ідея також непогана, – сказав він. – Прошитий рукопис теж може бути збіса гарним. Ніби хороше фоліантове видання. Але книжка має служити довго, Енні, і якщо я друкуватиму її на папері «Кроссабл», то за десять років ти матимеш стос чистих аркушів. Якщо, звісно, просто не покласти її на поличку.
Але ж вона на таке не погодиться? Господи Ісусе, аж ніяк. Вона захоче брати книжку до рук щодня, як не щогодини. Брати та милуватися нею.
Обличчя Енні набуло дивного скам’янілого виразу. Полові не подобалася ця вперта, мало не показова непохитність. Вона його тривожила. Він міг розпізнати її злість, але в цьому новому виразі було щось підозріле, непроникне, водночас майже блазенське.
– Годі пояснювати, – сказала вона. – Я вже пообіцяла дістати тобі папір. Який?
– У тому магазині канцелярського приладдя, куди ти ходиш…
– «Пейпер Петч».
– Так, «Пейпер Петч». Скажи їм, що тобі треба дві ризи: риза – це пачка на п’ятсот сторінок…
– Знаю, Поле, я не дурна.
– Я знаю, що ти не дурна, – відповів він і занепокоївся ще більше. Біль у ногах знову починав гомоніти, а в ділянці таза заговорив на повний голос – Пол сидів уже близько години, і розлад у ніжній частині тіла давався взнаки.
«Спокійно, заради Бога, ти ж не хочеш втратити все, що встиг здобути!»
«А чи здобув я щось? Чи просто