Жахослов (збірник). Отсутствует
Читать онлайн книгу.
цей розважальний заклад освітлювався не електричними лампами. У Театрі Жахів досі використовували газові світильники. Під склепінням даху красувалися рельєфні зображення янголів та святих – спадок католицької школи. Після століття насильства, що чергувалося із забуттям, свята компанія перебувала в жалюгідному стані: з поламаними крилами, безносі, із сороміцькими написами, з розбитими обличчями. Увесь зал, з амфітеатром, партером і ложами, ледве міг умістити 300 глядачів.
Кейт зайняла своє місце в центрі партеру, між немолодим чоловіком (мабуть, дрібним службовцем на пенсії) і щасливою родиною з п’яти осіб – гладким бюргером, його кругленькою дружиною і трьома дітьми, що були викапані батьки в мініатюрі. Після всіх попереджень і підписів Кейт була здивована, що на виставу пускають неповнолітніх.
Колишній службовець був, вочевидь, дуже поважною особою. Він щось схвально бурмотів над статтею в газеті «La Vie Française»[45] – консервативному католицькому виданні, що метало блискавки в усіх зрадників Франції. Зрадою вважалося проголошувати вголос чи в пресі, що капітан Дрейфус, наразі ув’язнений у бараку на острові Диявола,[46] не винуватий у шпигунстві. І, що найбільше дивувало Кейт: усі явно знали, що Дрейфус невинуватий, а справжнім зрадником є інший офіцер, на ім’я Естергазі. Газети на кшталт «La Vie», що виходили на гроші і за редакції могутнього Жоржа дю Руа,[47] досі оголошували образою для Франції піддавати сумнівам рішення військового суду – попри те, що його хибність була очевидна всім. Дрейфус був єврей, і лінія, яку вів дю Руа (і безліч інших антидрейфусівських коментаторів), набувала яскраво антисемітського характеру. Військовий лікар, обіцяючи підтримку фонду допомоги родині капітана Анрі (той наклав на себе руки, коли стало відомо, що він з патріотичних міркувань підробляв докази проти Дрейфуса), висловив побажання, що «краще б вівісекції проводили на євреях, ніж на безневинних кроликах». Опудала Дрейфуса, його публічного захисника – письменника Еміля Золя і карикатурних рабинів палили на розі вулиць патріоти-моралісти всілякого ґатунку – ті самі, що називали Театр Жахів принизливим і огидним. Вочевидь, джентльмен, що читав поряд із нею «La Vie Française», був палким поціновувачем обох різновидів вистави… якщо тільки не прийшов сюди висловити свій протест, хлюпнувши в трупу кислотою.
Кейт стримано роззирнулася. Юкі сиділа на задньому ряді, певно для того, щоб нікому не перешкоджати своєю високою зачіскою. В Англії – і, зауважила вона, в Ірландії теж – на японку в традиційному вбранні дивилися б, як на дику тварину, що втекла із цирку. Французи виявились більш толерантні – чи менш схильні віднаджувати клієнтів. Зрештою Юкі вже точно не була єврейкою. Клара хитрістю дістала квиток у ложу. Кейт побачила відблиск її театрального бінокля. Це було справедливо, що Клара отримала найкраще місце: адже вона зналася на пропонованих тут розвагах.
Маленький оркестр грав замогильну музику. Відвідувачам пропонували пригоститися вином, що подавали в чорних кубках з написом «ОТРУТА», і цукерками у
«Французьке життя» (
Альфред Дрейфус (1859–1935) – капітан Генерального штабу Франції, єврей за походженням, 1894 року був несправедливо звинувачений у шпигунстві на користь Німеччини. Справа Дрейфуса мала великий суспільний резонанс, розділивши французьке суспільство на два табори. Острів Диявола лежить неподалік від узбережжя Французької Гвіани. У 1852–1952 роках слугував в’язницею для особливо небезпечних злочинців.
Жорж дю Руа – головний герой роману Гі де Мопассана «Милий друг» (1885), безпринципний авантюрист, що робить блискавичну кар’єру, зваблюючи світських дам.