Маг. Джон Фаулз
Читать онлайн книгу.
очима. Вона належала до тих жінок, – рідкісних навіть серед красунь, – які вже від народження оточені ореолом сексуальности, все життя мають зв’язки з мужчинами й дуже зважають на їхню зустрічну поведінку. І таку властивість відчувають усі, навіть тюхтії-підкаблучники.
Без макіяжу Алісон була простіша й звичайніша. У перші дванадцять годин після пробудження поводилася не дуже примхливо, та все одно завжди носила в собі щось непередбачуване й неясне. Годі було вгадати, коли вона почепить оту вишукану, розмальовану синцями маску. Могла палко віддатися в ліжку, а тоді позіхнути у найневідповіднішу мить. Могла від ранку до ночі прибирати, варити й прасувати, а тоді три-чотири дні поспіль по-богемному вилежуватися на підлозі біля каміна й читати «Короля Ліра», щось із Гемінґвея, детектив та жіночі журнали, причому все нараз – почергово по уривку з кожного видання. Вона робила що заманеться, а тоді вже шукала мотиву чи виправдання.
Одного разу Алісон принесла дорогу авторучку.
– Це вам, месьє.
– Не варто таке дарувати.
– Не переймайся. Я її поцупила.
– Поцупила?!
– Я все краду. А ти й досі не знав?
– Все?!
– Ніколи не роблю такого в крамничках. Тільки в універмагах. Там товар сам липне до рук. Гей, не корч такої згіршеної міни.
– Я не корчу.
Та я справді згіршився. Стояв з тим подарунком як дурень з писаною торбою.
– Це просто хобі, розвага, – підсміхнулась Алісон.
– Буде тобі розвага, коли засядеш на півроку в Голловеї.
Вона налила собі віскі.
– На здоров’я, santé! Ненавиджу універмаги. І товстосумів ненавиджу, особливо тих джонбулівських. Одна крадіжка – і зразу дві добрі справи, як ото одна куля кладе двох зайців. Та не хнюпся так, усміхнися-но. – Алісон встромила ручку в мою кишеню. – Ось так. Ти як той казуар, що скоїв злочин.
– Мушу хильнути.
Взявши пляшку віскі, я раптом засумнівався у способі її придбання. Глянув на Алісон. Вона ствердно кивнула.
Поки я наливав, вона стояла поруч.
– Ніколасе, знаєш, чому ти так близько береш до серця усілякі дрібниці? Бо й самого себе дуже вже близько береш до серця.
Злегка усміхнувшись мені, глузливо й ніжно водночас, вона пішла оббирати картоплю. А я відчував, що невідомо як, але скривдив її. Та й себе теж.
Якось уночі вона вві сні назвала чиєсь ім’я.
– Хто такий Мішель? – спитав я зранку.
– Хтось, кого я хотіла б забути.
Про все інше Алісон мені розповідала. Про матір родом з Англії, манірну й деспотичну. Про батька, начальника станції, що помер від раку чотири роки тому.
– Ось звідки мій несусвітний – ні ваш, ні наш – акцент. Як тільки відкрию рота – зразу ж у ньому воюють за вимову мамця з татком. Мабуть, тому і ненавиджу, і люблю Австралію. Там я ні разу не почулася щасливою, а тут завжди тужу за домівкою. Я, мабуть, дурниці мелю, га?
Алісон