Маг. Джон Фаулз
Читать онлайн книгу.
був ні в сих ні в тих.
– Є такі люди, що замість когось влаштовують сцени ревнощів, – пояснила Марґарет.
– Не дозволю собі нічого поганого, – пообіцяв я.
Хтось покликав її до кімнати. Марґарет не була певна, що до мене дійшли її слова, й, мабуть, махнула рукою на цю справу.
– То ми умовилися. Ти мене зрозумів?
– Цілком.
Дівчина глянула на мене, як на шмаркача, понуро кивнула й пішла. Постоявши зо двадцять хвилин біля дверей, я непомітно вибрався на сходовий майданчик і зійшов на свій поверх. Подзвонив. Довга тиша, аж нарешті за дверима обізвався голос:
– Хто там?
– Минуло двадцять хвилин.
Двері відчинилися. Алісон зібрала волосся у вузол і закуталася рушником. До чорноти засмаглі плечі й ноги. Вона метнулася до ванної. Забулькотіла вода в зливному отворі.
– Мене попередили, щоб я до тебе не липнув! – гукнув я через двері.
– Хто? Меґґі?
– Вона каже, що не хоче сварок і бійок.
– Задрипана корова. Може стати моєю зовицею.
– Я знаю.
– Вона вивчає соціологію. В Лондонському університеті. – На мить замовкнувши, Алісон додала: – По-дурному виходить, правда ж? Ото поїдеш кудись і гадаєш, що тим часом люди змінюються, а вони такі самі, як були.
– Що ти хочеш цим сказати?
– Почекай хвилинку.
Я чекав кілька хвилин. Нарешті двері відчинилися, Алісон вийшла у простенькій білій сукні. Знову розпустила волосся й без косметики стала в десять разів гарніша.
Вона злегка прискалилася, закусивши губу.
– Як я тобі?
– Ти королева балу, – збентежившись від її невідривного погляду, відповів я. – Зійдемо вниз?
– А може, ще краплинку наллєш?
Я налив більш ніж краплю. Дивлячись, як віскі струменить у склянку, вона проказала:
– Не знаю, чому мені страшно. Чому мені страшно?
– Кого ти боїшся?
– Не знаю. Мабуть, Меґґі. Хлопців. Моїх любих забіякуватих земляків.
– Ти про той скандал?
– Боже мій! Дурнуватий випадок. На вечірці був милий хлопець з Ізраїлю, ми тільки цілувалися. Ото й усе. Ну а Чарлі нашептав Пітові, вони вдвох учинили бучу і… Господи. Знаєш, як воно буває з отими «справжніми мужчинами».
Внизу я на якийсь час опинився осторонь Алісон. Її оточив цілий гурт. Я приніс спиртного й передав їй чарку через чиєсь плече, коли мова йшла про Канн, Колліур і Валенсію. У сусідній кімнаті зазвучала джазова музика, і я зазирнув туди з порога. За темними постатями танцюристів у вікні видніли присмеркові дерева на тлі блідо-бурштинового неба. Я гостро відчував, які чужі мені всі ці люди на забаві. Із кутка кімнати мені несміло й штучно усміхалася з-під окулярів короткозора дівчина з невиразним м’яким обличчям – одне з тих сентиментально-інтелектуальних створінь, яким на роду написано стати здобиччю й жертвою тупого негідника. Вона стояла самотою, і я здогадався, що це і є та мила англієчка, яку Марґарет мені ладила. Губи намазюкані надто вже яскравою помадою; такими дівчатами хіба що плоти городити. Сахнувшись