Неординарні. Історії успіху. Малколм Гладуелл
Читать онлайн книгу.
годин вісім або десять на добу, – веде далі Джой. – До того як я потрапив у Берклі, уже робив таке і вдень і вночі. Удома мав термінал. Я не спав до другої чи третьої ранку, переглядав старі фільми та програмував. Часом і засинав при комп’ютері, – він показує, як його голова падала просто на клавіатуру, – і знаєте, як клавіша натискається ще і ще, а тоді вищить? Після того як це повториться тричі, слід іти спати. Навіть коли я вступив до вишу в Берклі, ще був не надто компетентним. Досвідченим я став десь на другий рік навчання. Саме тоді я написав програми, що їх досі використовують, – а минуло вже тридцять років». Він замовк на мить і порахував подумки – у таких, як Білл Джой, це не забирає багато часу. Мічиґан був 1971 року. Цілеспрямовано програмувати почав на другому курсі. Додайте літній час, дні й ночі протягом першого року в Берклі. «Це п’ять років, – каже він, зрештою. – І я цим не займався, коли лише вступив до Мічиґану. Отож, мабуть, таки десять тисяч годин? Приблизно так».
4
То чи є правило десяти тисяч годин загальним правилом успіху? Якщо ми пошукаємо в біографії кожного, хто досяг успіху, то чи завжди знайдемо приклад, еквівалентний Мічиґанському комп’ютерному центру або хокейним зірковим командам – щось на кшталт особливої можливості практикуватися?
Перевірмо цю ідею двома прикладами й заради простоти візьмімо найбільш знайомі нам особистості: гурт «Бітлз», один з найвідоміших рок-н-рольних гуртів усіх часів, та Білла Ґейтса, одного з найбагатших людей у світі.
«Бітлз» – Джон Леннон, Пол Маккартні, Джордж Гаррисон, Ринґо Старр – приїхали до США в лютому 1964 року, розпочавши цим так званий британський наступ на американську музичну сцену, і випустили низку хітових платівок, що назавжди змінили обличчя популярної музики.
По-перше, нам цікаво, скільки часу «Бітлз» були разом до того, як прибули до США. Леннон і Маккартні вперше почали грати разом 1957 року, за сім років до прибуття в Америку. (До слова, час, який пройшов між заснуванням гурту і створенням, можливо, найбільших досягнень – Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band and The Beetles («Білий альбом») – десять років.) І якщо ви ретельніше придивитесь до цих тривалих років підготовки, то помітите досвід, який у контексті хокеїстів, Білла Джоя та віртуозів-скрипалів звучить дуже знайомо. 1960 року, коли вони були просто малознаним шкільним гуртом, їх запросили грати до Гамбурга в Німеччині.
«У ті часи в Гамбургу не було музичних клубів, де грали б рок-н-рол. Зате були стрип-клуби, – розповідає Філіп Норман, який написав біографію „Бітлз“ під назвою Shout!. – Був один цікавий власник клубу на ймення Бруно, який насправді був людиною, котра вміла організувати видовищні виступи. У нього виникла ідея завозити рок-гурти, що грали б у різних клубах. Вони розробили формулу: масштабне нон-стоп шоу, яке тривало кілька годин поспіль; одні глядачі заходили, інші виходили. Гурти грали без перерви, намагаючись утримати публіку. В американському кварталі червоних ліхтарів це назвали б стриптизом нон-стоп».
«Чимало