Неординарні. Історії успіху. Малколм Гладуелл
Читать онлайн книгу.
Риб.
11 березня починає біля сітки «Тайґерс», залишаючи шайбу іншому члену своєї команди – 4 січня, який передав її 22 січня, що знову різко пасує 12 березня, який кидає її у ворота «Тайґерс», 27 квітня. Своєю чергою 27 квітня блокує кидок, проте шайбу кидає ванкуверцям 6 березня. Він влучає! Захисники «Медисин-Гет» – 9 лютого та 14 лютого – кидаються блокувати шайбу, поки 10 січня безпорадно споглядає це.
А тепер другий період:
Черга «Медисин-Гет». Лідер за очками «Тайґерс», 21 січня, швидко рухається правою частиною льоду. Він зупиняється та робить коло, тікаючи від ванкуверського захисника 15 лютого. 21 січня майстерно пасує шайбу члену своєї команди 20 грудня – отакої! – що він там робить? Здихався атакового захисника 17 травня й кидає шайбу 21 січня. Той б’є!
Захисник «Ванкувера» 12 березня біжить, намагаючись заблокувати кидок. Воротар «Ванкувера», 19 березня, робить випад, але безрезультатно. 21 січня забиває! Він тріумфально здіймає угору руку. Член його команди, 2 травня, вистрибує йому на спину.
4
Пояснення тут досить просте й не пов’язане з астрологією, тим паче, що немає нічого магічного в перших трьох місяцях року. Просто в Канаді прийом до вікового хокейного класу завершується першого січня. Хлопчик, якому другого січня виповнюється десять років, може грати поруч із тим, кому до кінця року не буде десяти років, і саме в цьому віці – хлоп’яцтві – розрив у дванадцять місяців являє собою вагому розбіжність у фізичній зрілості.
І, оскільки мова про Канаду, найбільш схиблену на хокеї країну з усіх, тренери починають обирати гравців для виїзної спортивної команди – команди, де грають усі зірки, – коли хлопці мають дев’ять чи десять років. Цілком очевидно, що талановитими для них є більша кількість координованих гравців, перевага яких – кілька місяців.
А що стається, коли гравця обирають для елітної команди? Його тренують ліпше, члени його команди кращі, та й грає він 50–75 ігор за сезон замість 20 ігор як ті, хто залишився в «домашній» лізі, також тренується він удвічі, а то й утричі більше, ніж якби було інакше. Від самого початку його перевагою є не те, що він безсумнівно кращий, а те, що він трохи старший. З досягненням 13-річного чи 14-річного віку, пізнавши до цього ліпше тренування й маючи за плечима додатковий досвід, він насправді виявляється кращим, отож найпевніше дістанеться ліги Major Junior B, а вже звідти потрапить у дорослі ліги[1].
Барнслі твердить, що ці види розподілу відносного віку існують, якщо виконуються три речі: відбір, спрямування та диференційований досвід. Це означає таке: якщо ви в ранньому віці визначаєте, хто сильний, а хто ні; якщо відокремлюєте «талановитих» від «неталановитих»; якщо надаєте «талановитим» досвід найвищого ґатунку, тоді лише, зрештою, зможете надати значну перевагу тій невеликій групі людей, дата народження яких найбільш близька до дати завершення набору.
У США гравців у футбол та баскетбол не обирають, не спрямовують і не диференціюють
Спосіб, у який у Канаді обирають хокеїстів, є прекрасним прикладом того, що соціолог Роберт Мертон назвав «самоздійснюване пророцтво», себто «хибне визначення на початку… спричиняє поведінку, що робить початкове хибне уявлення істинним». У Канаді починають із хибного визначення, що найкращий вік для гравців – дев’ять та десять років. Вони просто обирають найстарших з кожного року. Одначе те, як вони ставляться до цих «зірок», зрештою свідчить, що початкове хибне судження було правильним. Мертон формулює таким чином: «Ця вмотивованість самоздійснюваного пророцтва назавжди зберігає панування помилки, оскільки пророк посилатиметься на те, що він мав рацію від самого початку». (