Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
особливого, – процідив Козир Кавснер, відступив убік і ледве не зашпортався у власних ногах.
– Алберте! – гукнув Браян. – Ловіть!
Він нахилився, поклав футляр зі скрипкою посередині полотна сковзанки і відпустив. Алберт легко впіймав інструмент за п’ять футів від підніжжя і відійшов.
Дженкінс, стрибаючи, заплющив очі й поїхав на землю перекосом, на одній худій сідниці. Нік спритно переступив до лівого боку сковзанки і впіймав письменника, якраз коли той вже вивалювався, вберігши його від неприємного падіння на бетон.
– Дякую вам, юначе.
– Нема за що, друже.
Слідом спустився Ґефні; слідом той лисий чоловік. Потім у люку постали Лорел з Дайною Беллмен.
– Мені страшно, – сказала тоненьким, тремтячим голосом Дайна.
– Усе буде добре, любонько, – сказав Браян. – Тобі навіть стрибати не треба. Він поклав долоні на плечі Дайні й повернув її так, що вона опинилася лицем до нього, а спиною до сковзанки. – Подай мені свої руки, і я опущу тебе на сковзанку.
Але Дайна сховала руки за спиною:
– Не ви. Я хочу, аби це зробила Лорел.
Браян подивився на темноволосу молодичку:
– Зробите?
– Так, – кивнула вона. – Якщо ви розкажете мені, що робити.
– Дайна вже зрозуміла. Спускайте її на сковзанку за руки. Коли вона вляжеться животом з випрямленими ногами, то зможе просто так і поїхати донизу.
Руки Дайни були холодними в руках Лорел.
– Мені страшно, – повторила дівчинка.
– Любонько, це буде так само, як з’їхати з гірки на ігровому майданчику, – мовив Браян. – Той чоловік з англійським акцентом чекає внизу, щоб тебе вловити. Він уже підняв руки, точно як ловець у бейсболі. – Та ж ні, усвідомив він, навряд чи Дайна знає, на що це схоже.
Дайна підняла до нього обличчя з таким виразом, ніби він був зовсім дурненьким:
– Не в тому справа. Мені лячне це місце. Воно дивно пахне.
Лорел, яка, окрім власного нервового поту, не чула ніякого запаху, безпорадно подивилася на Браяна.
– Любонько, – почав Браян, опускаючись на одне коліно перед сліпою дівчинкою, – ми мусимо полишити літак. Це ж ти розумієш, правда?
Лінзи темних окулярів обернулися до нього.
– Чому? Чому ми мусимо полишати літак? Тут нема нікого.
Браян з Лорел скинулися очима.
– Ну, насправді, поки не перевіримо, ми не можемо цього знати, хіба не так? – спитав Браян.
– Я вже знаю, – сказала Дайна. – Тут нічим не пахне, нічого не чутно. Проте… проте…
– Проте що, Дайно? – перепитала Лорел.
Дайна вагалася. Вона хотіла, аби вони зрозуміли, що насправді її тривожить не той спосіб, яким вона мусить полишити літак. Вона вже з’їжджала з гірок раніше, і вона довіряла Лорел. Лорел не відпустить її рук, якщо там буде небезпечно. Щось тут було лихе, лихе, і саме це її лякало – оте лихе. Воно не залягло в цій тиші, і не в цій порожнечі. Воно могло мати до них стосунок, але було більшим за них.
Щось лихе.
Але дорослі не вірять дітям, особливо сліпим дітям, і ще більш особливо,