Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
виринала низка темних плям. Боб з Бетані побігли їм назустріч.
Дайну несли прив’язаною до нош. Руді тримав їх з одного кінця, Нік – з іншого. Вони пересувалися на колінах, і Бетані почула, як захекано, хрипко хапаючи повітря, дихає той лисий чоловік.
– Дозвольте, я допоможу, – сказала вона, і Руді охоче віддав їй свій кінець нош.
– Старайся не трясти її, – попросив Нік, звішуючи з конвеєра ноги. – Алберте, берися разом з Бетані за той кінець, допоможеш нам підняти її по трапу. Нам треба нести цю штуку якомога горизонтальніше.
– З нею дуже погано? – запитала Бетані в Алберта.
– Не добре, – відповів він похмуро. – Непритомна, але поки жива. Це все, що я знаю.
– А де Ґефні й Тумі? – спитав Боб, коли вони вирушили до літака. Щоби його почули, Бобу довелося трохи підвищити голос; той хрускіт тепер лунав гучніше, а верескливий призвук травмованої трансмісії став у ньому домінантною, навісною нотою.
– Ґефні мертвий, і Тумі також недалеко відстав, – сказав Нік. – Зараз про це не на часі. – Він зупинився перед підніжжям трапа. – Ви двоє, піднімайте свій кінець.
Повільно й обережно вони посунули з ношами вгору по сходах, Нік, зігнувшись з переднім кінцем нош, рухався спиною вперед, Алберт з Бетані, тримаючи ноші піднятими на рівні своїх голів, штовхалися стегнами на вузькому трапі. Боб, Руді і Лорел ішли позаду. Відтоді, як повернулися Алберт і Нік, Лорел заговорила тільки раз – спитала, чи мертвий Креґ Тумі. Коли Нік сказав їй, що той живий, вона уважно до нього придивилася, а потім з полегшенням кивнула.
Коли Нік дістався верху трапа і завів свій кінець нош у літак, Браян стояв у дверях кабіни.
– Я хочу покласти її в першому класі, – сказав Нік, – щоби цей кінець нош, де її голова, був трохи піднятим. Як би мені це зробити?
– Без проблем. Встановити ноші отам, зафіксувавши їх крізь передню частину рами парою ременів безпеки. Ви бачите, де це?
– Так. – А потім до Алберта з Бетані: – Піднімайтеся. Ви молодчаги.
В освітленні салону розмазана на щоках і підборідді Дайни кров різко виділялася на тлі її жовто-блідої шкіри. Очі дівчинки заплющені; повіки делікатного, лавандового відтінку. Імпровізований тампон під ременем (у якому Нік пробив нову дірочку – набагато вище від інших) був темно-червоним. Браян почув, як вона дихає. Ці звуки були схожими на те, як соломинка втягує повітря з дна майже допитої склянки.
– Погано, так? – стиха запитав Браян.
– Ну, в неї легеня, а не серце, і внутрішня кровотеча й зблизька не так швидко гонить, як я боявся… але погано, так.
– Вона доживе, поки ми повернемося?
– Звідки я збіса можу знати? – раптом закричав на нього Нік. – Я солдат, а не якийсь там чортів костоправ!
Усі завмерли, дивлячись на нього настороженими очима. Лорел знову відчула, як її ніби приском обсипало.
– Вибачте, – промовив Нік. – Подорож крізь час диявольськи сильно діє на нерви, хіба не так? Мені дуже жаль.
– Не варто вибачатися, – сказала Лорел, торкаючись його руки. – Ми всі тут такі напружені.
Він