Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
про далеку свою батьківщину, про Карпати, він більше не згадував та й почав потроху про них забувати. Пощо мріяти про щось, коли все маєш? Він усе, себто й волю, має й тут.
Але якоїсь ночі зчинилася негода. Всю ніч оглушливо гриміла гроза, над містом сунули важкі чорні хмари, що їх краяли сліпучі блискавиці, як навіжений завивав вітер, скрипіли натужно дерева, і, здавалося, наче хтось невидимий тяжко метався і стогнав, не знаходячи собі місця.
Яструб сидів на горищі в затишку й безпеці і крізь слухове вікно спостерігав за спалахами блискавиць. І раптом, коли скороминущий спалах освітив на мить півміста, побачив щось до щему знайоме… Неначе високі зелені гори, а над ними пливли білі хмари, а ще – полонини, темно-зелені ялини… Серце його стрепенулось – він упізнав Карпати! Вже призабуті ним гори його малолітства, коли він був ще жовторотим яструб’ям. Вони озивалися до нього то співом трембіти, то далеким підземним гулом, вирізьбившись у спалахові небесного вогню. І яструб відчув поклик предків. Невже він і справді проміняв волю на неволю із жирними голубами в чужім краї?
А далі у гулі громовиць він почув якийсь далекий-далекий згук, що бринів і бринів на полонині, голос, що його він чув ще пташам. Той згук часто розносив по горах звістку про чиюсь смерть, похорон чи весілля, застерігав про тривогу, утішав радістю. Вчув він і вівчарські награвання.
Трембіта! Що її у гуцульському краї роблять з піхти чи ялини, така гучна, що її голос чути далеко-далеко в горах, і тоді здається, що то співають самі гори…
Тої ночі в громах і ревиську вітрів йому вчувалася трембіта. Наче про щось його застерігала і водночас кликала до себе – до Високих Гір… І поклик той був таким сильним, що на нього озвалася кожна клітинка його єства, а в небесному вогні він бачив за кожним спалахом обриси далеких гір. Не дочекавшись ранку, тільки-но зазоріло, і в усьому його єстві все ще співав голос трембіти, він здійнявся з даху дев’ятиповерхівки, зробив прощальне коло над зоопарком і полетів на захід – туди, де гукав і манив голос його далеких предків…
Зійшло сонце, і він уже був далеко за містом своєї неволі. Летів квапливо, налягаючи на крила, наче боявся спізнитися на свято якесь.
Летів на захід, і з кожним помахом його дужих крил батьківщина, далекий край його пташиного малолітства, ставав усе ближче й ближче. Хай поки що лише на помах крил, на удар його серця – але він ближчав, і в цьому вже вчувалася перемога. У небі й в усьому світі клекотів березневий вітровій, була весна, ота, про яку співається в пісні:
Дівчина, дівчина, юна весна,
Звідки приходить – ніхто не зна…
Але він уже знав: до нього весна прилинула з Карпат і він летів до рідних гір на свято весни, і кликала, й вабила його трембіта…
Далеко, ой, далеко ще були Карпати – за лісами, полями, за ріками… Іноді закрадалася і холодила тіло якась непевність: а чи були вони взагалі, Карпати? Може, то його мрія, сон золотий і він усе ще снить і бачить те видиво у своєму скляному саркофазі?
Аби заощадити