Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
та-ак!.. Невже я чотири години кручусь-верчусь у цій печері? Стало якось не по собі. Але… Спокійно, спокійно – десь іще з десять годин я можу світити. А ось чи витримаю десять годин у холодній вогкій печері без теплого одягу? Дрож проймав мене, цокотіли зуби, я ніяк не міг зігрітися. І головне, я не знав, де вихід. А дихати стає все важче й важче.
І дав же я маху! Та що тепер, картай себе – не картай, а справі не зарадиш. Зненацька мені спали на думку слова вуйка Лущака про Ґаздівську печеру: «О-о, то така лиха печера! Така лиха, що най би шляк її трафив! – казав старий, коли ми з ним сиділи на березі потічка Дзвінкого і вудили форель. – Той, хто хоч що-небудь візьме в печері – назад уже не видибає…»
Я тоді, пригадую, насмішкувато запитав: «А чому це він не повернеться, коли руки – ноги має і голову на плечах?!.»
– Та тому, що не знайде виходу! – сердито відрізав старий. – Ґазда на нього таке напустить, так його заморочить, що він блукатиме у печері й блукатиме, доки не випростає ноги!
Аби не ображати доброго вуйка своїми кпинами, я тоді промовчав. А зараз, сидячи в печері, подумав, що дарма не прислухався до слів старого. Містика містикою, але з нічого такі легенди не виникають. Очевидно, з кимось щось подібне було, от і приписали те блукання хазяїну-ведмедю та його злій силі… Бач, вуйко страхав мене, що нічого не можна брати в Ґаздівській печері. Це, звичайно, забобон, хоча у принципі думка справедлива – навіщо спустошувати печеру?
Стривай, а що я взяв у підземних володіннях ґазди?
А-а… ведмедика.
Але це, зрештою, просто смішно. Коли є вхід, то мусить же бути десь вихід, незалежно від того, брав ти що в печері чи не брав.
Я дістав з кишені куртки ведмедика, оглянув його уважно, і тепер він не видався мені таким чарівним витвором природи, як тоді, коли стояв на своєму місці… Неоковирний шматок вапняку, що ледь нагадує якусь тваринку… Можливо, й ведмедя, але й тільки. Не треба було його чіпати. Бо що дивне у печері – те не буде видаватися дивом у сучасній міській квартирі.
Та не викидати ж його тепер! І я сунув ведмедика до кишені куртки, все ще жалкуючи, що понівечив задарма такий витвір природи. Нервове збудження не минало, я дихав так, ніби піднімався на круту гору. Аби заспокоїтись, заплющив очі і намагався ні про що не думати. Та не минуло й хвилини, як я відчув, що печерою хтось іде. Це мене так вразило, що я завмер, не дихаючи, не ворушачись.
Печерою і справді хтось ішов.
Ішов важко, надсадно: чап-чалап, чап-чалап…
І дихав тяжко, хрипло, з присвистом.
Я розплющив очі і завмер з ляку. Прямо наді мною… стояв ведмідь. Здоровенний, як три ведмеді завбільшки, із жахливою пащекою, він стояв на задніх лапах, а передні простягав до мене.
«Це мені просто… мариться, – подумав я, силкуючись заспокоїтись. – Зараз я встану, і це бридке видиво щезне…»
Хотів звестися і не міг. Тіло відмовлялося мені підкорятися, я сидів нерухомо, відчуваючи над собою важке хрипле дихання.
Ведмідь зробив ще один крок до мене (я швидко заплющив очі).
І