Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
лаз, підстрибнув, ухопився за нього, вперся ногами в стіну і за мить уже був на карнизі. А звідти перебрався у лаз «шкуродер». Хвилин через п’ятнадцять – двадцять, цокочучи зубами (перемерз у печері таки добряче), я вже лежав на зеленому схилі гори, під теплим літнім дощиком і поволі заспокоювався. Дощ припустився, пішов рясно, з вилясками, але без вітру. Я лежав і посміхався сам до себе під рясним літнім дощем… Он воно, виходить, як буває. Вліз у печеру через стелю, а вихід шукав у стіні та долівці. Оце так! Ще ніколи зі мною такого не траплялося.
«Ну гаразд, – подумав я, ловлячи ротом дощові краплини, – у даному разі мене підкузьмило стереотипне мислення, і я потрапив у халепу. Але звідки тоді взявся ведмідь? Що це – сон чи марення?.. Стривай-стривай… – подумки сказав я сам собі: – Мені було важко дихати в печері, у вухах шуміло, і я… я…»
І тут я все збагнув. Просто в печері підвищена концентрація вуглекислого газу. Від нього почастішало дихання, виникло психічне збудження, що завжди буває там, де підвищений рівень вуглекислого газу. А я пам’ятав розповідь вуйка Лущака про ведмедя, котрий вміє говорити по-людському, от і примарилось… Але ж я добре чув його ходу, кректання, надсадне дихання. Причому чув уже тоді, коли проснувся. Але тут винна акустика, вона в печері досить своєрідна. До того ж ішов дощ, потоки води, мабуть, десь проникли в печеру, от акустика й спрацювала. А я думав про ведмедя, тому й виник шумовий ефект. Чи шумова галюцинація з ведмедем. Як усе просто і… непросто.
– Гей, дивак?!. – гукнули мені із веселої компанії, певно, турбазівської, що ховалася від дощу під навислою скелею. – Чого це ти лежиш на дощі, а на голові у тебе лампочка світить? Ти що – з того світу виліз?
– Майже! – крикнув я і вимкнув фару.
Дощ припустив ще рясніше, я підвівся, здригнувся, бо вже таки промерз, і рушив на турбазу. Та наразі згадав про ведмедика і зупинився. І так чомусь шкода його стало. Навіщо я зламав ту кумедну фігурку в його рідній печері, у якій він стояв, напевне, не один вік? Природа у вічній пітьмі творила його тисячі й тисячі літ, а я, не подумавши, зломив його в одну мить…
Дощ не затихав, шуміли верховіттями високі граби і буки, і здавалось, і вчувалось мені, що за сірою пеленою дощу, за лісом, за карпатським пралісом, десь глибоко-глибоко під землею тужить Старий Ведмідь за сином своїм, за Ведмедиком…
Яструби не посміхаються
У березні над містом пронісся буревій. Спершу легенько війнули вітри, що, набираючи силу, переросли у буревії (казали, місцями їхні пориви досягали 20–25 метрів на секунду). Буцімто у тих краях (а це на прикордонні сусідньої держави) в березні завжди зриваються буревії (зима не хоче поступатись своїм місцем весні, от і зчиняє шурю-бурю) і на них уже ніхто з тамтешніх мешканців й уваги не звертав. Як ніби так і треба. Та ще в березні місяці. Що ж, з природою не посперечаєшся. Обурювались хіба що перехожі, особливо жінки, у яких вітрисько хуліганисто задирав спідниці та шарпав парасолі (майстри з ремонту парасоль по весні завжди мають додаткову роботу і, звичайно ж, підзаробіток), намагаючись збити людей з ніг.
Але