Відкриття Присамар’я зривалось.

      Чим би все це закінчилося – невідомо, але тут трапився «лівак». Здерши з автора та його приятеля заледве чи не по дві шкури, він підкинув їх до Губинихи, далі якийсь дідок конячиною підвіз, потім ішли пішки, і насамкінець нас підвіз у причепі з бідонами колгоспний «Бєларусь». Так ми й дісталися нарешті до Івано-Михайлівки, симпатичного села, що розкинулося в зелених балках понад Самарою.

      Та ось ми вже за селом, на луках, ось уже по той бік Самари, на піщаній дорозі, що стелеться серед струнких сосон. На повні груди п’ємо повітря і тишу, і ще щось таке, що й словами передати не можна. А білий світ з усіма його клопотами-турботами залишився там, по той бік Самари. Йдемо притихлі, переповнені солодко-щемним хвилюванням: хто ж нас зустріне першим у грибному царстві?

      А першими нас зустріли у лісі гриби-зонти.

      О, як вони вродили того літа! Скільки ні йдеш лісом – тебе зустрічають і проводжають ці високі (по коліно, найвищі в грибному царстві) гриби! Раз по раз вибігають вони з дубняків до доріг і стежок, наче подивитися: а хто це завітав до них у гості? І на яку галявину не поткнешся, а там не то гулянки, не то якісь зібрання зонтів. А може, стоять вони залогами на ближніх підступах-кордонах до грибного царства?

      Кріпились ми, кріпились, а тоді не втримались і накинулись на зонти. Беремо ще молоді, лише шляпки, м’якуш у них білий. Коли це зненацька:

      – Ой, лишенько!.. Ой, людоньки, та що ж ви збираєте?

      Оглянулись – бабуся з повним фартухом звіробою.

      – Як – що? Гриби.

      – Та які ж то гриби? – сумно-пресумно бабуся. – То ж – поганки.

      – А ви не наговорюйте на хороший гриб! – сердито кинув авторів приятель. – У Франції, щоб ви знали, дуже люблять гриби-зонти, смажені з маслом.

      – Так то ж у Хранції, – стоїть на своєму стара. – А це у нас…

      – І в кулінарії вони високо цінуються. Є навіть страва: смажені гриби-зонти.

      – Так то ж у кулінарії, – вперто