Цензор снів. Юрій Винничук
Читать онлайн книгу.
сказав, що з приємністю погуляю з нею Ґданськом, писати мені можна на аероклуб, але вже за десять восьма і пора йти. Вона підвелася, обняла мене за шию і подарувала знову той самий сухий і короткий цьомк, який ні до чого не зобов’язував і нічого не віщував, тоді відступила на крок, схилила голову набік і запитала:
– Ви розчаровані? Але я вас заспокою. Усе дуже просто. Я ще не цілувалася по-справжньому ні з ким. У день, коли я нарешті з кимось поцілуюся, небо розітнуть електричні розряди, прогуркоче грім і завалиться дерево, вражене блискавкою.
– Ого! – Я засміявся. – З вами може бути небезпечно.
– Саме тому я не надто наполягала, щоб батьки відпустили мене летіти з вами. Хоча ідея така була. І я б полетіла. Але мені було шкода вас. Ну, і мами, яка б цього просто не пережила.
Отак ми попрощалися, внизу я ще зустрів Ґредлів і попрощався також із ними. Старий дав свою візитку і запрошував провідати їхній палац у Сколе. Авто вже чекало. Неподалік стояло й курило двоє чоловіків у темних плащах і низько насунутих капелюхах. Не виглядали на готельових гостей. Ірма провела мене до авта, нічого більше не говорила і мала сумний вигляд, мені теж було сумно, бо я не проти був побити тут ще кілька днів байдики.
– Ну, як? – поцікавився Френк, коли я вмостився в авті. – Вдалося відпочити? Я бачу вас провела така пишна краля.
– Відпочив, але мало, – сказав я, а далі всю дорогу мовчав, хоча водій і намагався завести розмову.
За годину ми знову опинилися на тому самому шосе, тепер його освітлювали яскраві жарівки. Літак чекав на мене. Якісь люди щось там у ньому порядкували. До мене підійшов чоловік, якого я, прилетівши, узяв за боса.
– Виникли непередбачувані проблеми, – сказав хрипко. – Цього разу вантаж скинете, не долітаючи до Баррі. З вами вийдуть на зв’язок, коли долетите до Ірландії, і повідомлять координати.
Це мені відразу не сподобалося, але випитувати не було сенсу, ніхто б і так нічого не уточнив. Видно, те, що я перевозитиму цього разу, хтось чекатиме в Баррі іще, окрім людей з «Avian». І воно не повинно потрапити їм до рук. А хто це може бути окрім поліції чи гангстерів? Я кивнув і рушив до літака. Усередині все виглядало так само, як і дорогою сюди. Були харчі, вода, наповнені баки з бензиною, а у хвості знову стояли пластмасові скриньки з тими самими надутими бальонами. Якщо я їх скидатиму над суходолом, вони уповільнять падіння. Тепер я не мав сумнівів, що там міститься щось заборонене, і це точно не пошта.
Мене знову чекав нічний політ, і настрій був пригнічений, турбував вантаж у хвості літака, хоч я й намагався не думати про нього, але він уперто крутився у пам’яті. Синоптики обіцяли попутний вітер і жодної бурі, вони не збрехали, літак летів без перешкод, хоч і без жодних орієнтирів, лише за компасом, а насправді за двома компасами, ще один був унизу біля ніг, і я зиркав на обидва, бо траплялися випадки, коли один з них міг збитися. Висота була чотири тисячі футів, місяць цього разу світив і грав роль співчутливого супутника.
Літаки