Цензор снів. Юрій Винничук
Читать онлайн книгу.
привезли пальне. Вам треба таки дістатися на базу, а вантаж ми заберемо.
Я стояв біля літака і прислухався, поки вони поралися. У їхніх голосах вчувалося невдоволення; коли дійшла справа до скриньок, вони про щось перешіптувалися, але я не міг розібрати слів. Коли вони винесли скриньки й поклали їх у свою вантажівку, один з них сказав:
– Вас добряче потрусило, бачу.
– Потрусило не те слово.
– Вм’ятини на баках від скриньки?
Отже, вони помітили тріщину. Я кивнув, не передчуваючи нічого доброго для себе.
– А ви потім її назад примоцували. Вже тут?
– Так. Під час лету це було неможливо.
– А сенс?
– Сенс такий, що я думав заправитися і летіти далі туди, де мав скинути ці скриньки.
– А може, ви хотіли приховати від нас тріщину, що навіть намагалися склепати її докупи?
У голосі його вчувалася прихована загроза. Їм не сподобалося, що скринька тріснула, а я міг довідатися про їхній вантаж. Я вдав дурника:
– Я подумав, що пошта могла висипатися, якщо б продовжував з нею летіти.
Інженер криво посміхнувся і хитнув головою.
– Гаразд. До зустрічі в Баррі.
Вони пішли до авта. Я завів двигун, дав йому попрацювати доти, доки вони не зникли з очей, потім скерував літак у напрямку берегової лінії. Коли літак злетів, я перехилив його на ліве крило, зробив гак над морем і взяв курс на Баррі. Цікаво, чим мені може загрожувати ця історія зі скринькою. Мабуть, треба швиденько забрати гроші й ушиватися звідси, надто, що я залечу на базу швидше, ніж вони доїдуть.
На базі мене вже чекали. І не лише старий Мурнау, були ще й поліцейські. Я бачив, як вони про щось сперечалися. Щойно сів, поліцейські відразу рушили до мене і стали допитувати, куди я літав і з якою метою. Я пояснив, що то був лише випробувальний політ, але вони, мабуть, мали певні підозри, бо залізли в літак, оглянули все і розчаровано вийшли. Вочевидь, вони отримали інформацію про вантаж, але її встигли перехопити й самі перемитники. Поліцейські від’їхали, а Мурнау нарешті потиснув мені руку, похвалив за роботу і повіз на авті до контори, де вручив чотириста фунтів.
– Перепочиньте знову три дні, а тоді в дорогу. Не маєте заперечень?
– Ні-ні, все гаразд. Піду відпочину.
Ми попрощались, а я відразу подався до готелю, взяв ключ у рецепції, відчинив двері, розкидав постіль, вийняв з наплічника зубну щітку, пасту і бритву, акуратно розклав у лазничці, біля ліжка залишив капці, накидав зіжмаканого туалетного паперу в пудло. У шафі в торбинку з написом «Прати» поклав білизну, шкарпетки й сорочки. Майже порожнього наплічника прихопив із собою, ключі теж. У рецепції сказав, що пішов на закупи та що до мене повинна прийти одна знайома дама, то нехай зачекає в холі. Вийшовши з готелю, я кинув ключ від номеру в поштову скриньку, її відчинять аж зранку. Відтак поквапився на двірець. Однак найближчий потяг до Кардіфа відходив щойно за три години. Інших потягів узагалі