Цензор снів. Юрій Винничук
Читать онлайн книгу.
найгіршим є «голодний гість», якому жодна порція не буде достатньою. То йому кельнер «замало» принесе чогось, то «замало» пінки на каві, то «замало» кожушка, таким саме чином «збільшуючи» собі порції. Коли засолодить каву і половину вип’є, тоді раптом чути, що кава заясна або затемна, і кельнер повинен принести саме таку каву, якої він хоче тепер – тобто це вже буде півтори порції, хоч клієнт і не думає доплачувати. «Голодного гостя» з успіхом переважить «педант». Коли такому кельнер не подасть посудини з напоєм з правої руки, то дістане довготривалу «науку». Або коли кава з молоком не має достеменно такої барви, якої собі бажає педант, він поти буде завертати її, поки не погодиться, що «дістав своє». Педантові тяжко догодити, бо коли нарешті барва кави така, як треба, з’ясовується, що кава «загаряча» або «застудена».
Одне слово, я терпів ту компанію разом з кельнерами й добряче захмелів без вечері, коли прилетіла розчухрана й червона на писку Лідка.
– Стефцю! Стефуню! Фуню! – белькотіла вона і вся при цьому тряслася, як у лихоманці. – Ходи зі мною… ходи… Фуню, я не можу говорити. – Вона простягала до мене руки, заливаючись слізьми. – Хо… ходімо… – Врешті витягнула мене на вулицю і видушила: – Фуню… я вбила Джоджика…
Я не відразу міг второпати, хто такий Джоджик. Може, пес, а може, коцур.
– Фуню… ти мене любиш? Скажи, що любиш! Я його вбила тесаком. Тим, що розрубують м’ясо.
Я здригнувся, уявивши собі цю кулінарну сцену.
– Боже мій, – торохтіла вона, – Фуню… я його закатрупила… він тепер лежить пляцком і не дихає…
Вона молола й молола, тягнучи мене за собою, а я згадував, про якого вона Джоджика теркоче. Джоджик! Джоджик? Джоджик! А-а-а, Джоджик! Так би й, курва, сказала. Джоджик! Її чоловік. Він називався інакше, але вона його так собі інтимно кликала. І якби одного разу не вибовтала цю пікантну сімейну таємницю, я б так і не здогадався про кого мова. Джоджик!
– Лідко! – струснув я нею, до останньої хвилі все ще надіючись, що вона талапнула тесаком кота. – Ти вбила чоловіка?!
– Я вже півгодини намагаюся тобі якраз це втовкмачити.
– Нащо ти його вбила? – бовкнув я найдурніше питання, яке тільки могло вигулькнути в такій ситуації. Бо люди отако серед ночі просто не здатні на розумні питання. Вона не відповіла, а потягнула мене за собою.
– То він справді мертвий? – не міг заспокоїтися я.
– Мертвіш не буває. Ти мене любиш?
– Люблю. А ти пробувала пульс?
– Здурів? Я навіть боюся туди зайти. Він лежить на кухні.
І я йду за нею, навіть гаразд не усвідомлюючи, навіщо, бо що мене має обходити її чоловік та й вона сама, про любов до якої я можу говорити скільки завгодно, але не відчувати її ані краплини. Вона вбила чоловіка, а я чомусь маю щось тут полагоджувати, але чим я можу допомогти – розчленити труп і по частинах винести з хати? Цього вона хоче?
– Що ти там бурмочеш? – спитала вона, вочевидь, вловивши якісь звуки моїх роздумувань,