Цензор снів. Юрій Винничук
Читать онлайн книгу.
цюпа, – продекламував одновухий. – Повезуть нас у Бригідки. Ми їх називаємо Медівнею.
– Чому? – запитав я.
– Бо там усе з медом, – зареготав. – Хіба нє, Курчалабо? – штовхнув жінку.
– А такечки так, що з медом, – промуркотіла вона.
– Минаємо кіно «Apollo», – продовжив чоловік.
– Я там був, коли крутили «Любов і смерть», – зітхнув Кулюс.
– То як вони ся кохали, а потім отруїлись? – запитав я.
– Йо, – хитнувся всім тілом Кулюс, – так було. – Моя жінка плакала, а я нє. А вона: ти йолопе з кам’яним серцем! Померла, сердешна, не доживши до суду.
Повезуть нас у Бригідки. Ми їх називаємо Медівнею
– З журби? – спитав одновухий.
– Аякже. За паном Мрожком. Сплутала свої ліки з аршеником[23], яким я щурів труїв. Ціле щастя, що я на ту пору сидів у цюпі.
– То ви тепер удівець, – констатував я співчутливо. – Тепер заживете, нє?
– Тепер заживу. А той Мрожко, курча беля, ожив. Тож треба? Тиждень лежав без пам’яті, вже вирішили, жи йому амінь, а він ади-во ожив.
– Я в «Apollo» ходив кожного понеділка, – сказав одновухий. – Вибирав, де сидит пані в червоному капелюшку, і вмощувався біля неї. І навіть ніц не говорив. Мені було доста лише біля неї сидіти. Нюхати її парфуми, слухати, як шелестит її сукня, як вона шморгає носом, або зітхає, коли сумна сцена.
– А чого лише по понеділках? – поцікавився Кулюс.
– У понеділок я мав вільне, бо працював у ресторації піаністом. Увесь тиждень, а особливо в суботу і неділю було купа роботи, танці за танцями. В понеділок я відпочивав. О, вже Легіонів. Кіно «Casino».
– А я любив ходити до кіна при пасажі Міколяша, – мрійливо закочував очі Кулюс
– І шо там нинька крутять?
– «Дорога до Ріо де Жанейро». Нігди там не був.
– У тому Жанейро?
– Нє, в «Casini».
– А я любив ходити до кіна при пасажі Міколяша, – мрійливо закочував очі Кулюс.
– До «Тону»?
– Йо. В «Утіху» нас не пускали, там показували кіна для дорослих. Але в «Тоні» ся збирала своя ґранда[24], хоч і панувала задуха. О, там ми ся розважали фест. Мій кумпель Дзяма мав таку спеціяльну гумову рурку, яку встромляв до кишені комусь, хто сидів попереду і цюняв через тоту рурку в кишеню. Ото була потіха.
– А так-так, – похитав головою одновухий, – я не раз пробував до «Утіхи» заскочити. Ше й нинька пам’ятаю рекляму: «У затишній залі й милій атмосфері проведеш час, оглядаючи французький еротичний фільм „Поволютку, мій когутку“». Але жи кіно крутили лише їдним проектором, то мусили вони робити перерви для зміни плівки. Тоді ся відчиняли бічні двері, аби глядачі могли подихати свіжим повітрям і перекурити. А ми на то тіко чекали і влітали досередини. Ганяли нас потім по цілій залі, але як не вдавалося до наступного дзвінка вигнати, то вже малисьмо спокій, сідали ми спокійно на підлозі перед екраном. А шоно закінчувалася чергова плівка, і в залі запалювали світло, як починалося нове