Візит доктора Фройда. Богдан Коломійчук
Читать онлайн книгу.
Якуб, щоб підвестись, мусив перевернутися на живіт, а потім спертись на лікті. Сміх довкола не вгавав, тому він, щойно опинившись знову на ногах, чимдуж подався геть від цього місця, прислухаючись до тупого болю в попереку. Між тим, цей трафунок змусив Якуба роззирнутися і зауважити, що зараз він знаходиться на Планкенгассе, якраз на тій вулиці, де напередодні було вбито доньку шеф-інспектора поліції. Більшість перехожих, очевидно, про це не знали, а хто знав, той встиг забути. Якуб несподівано заціпенів на місці… Німанду пригадалися сни, в яких вбивали його самого. Здається, в одному з них незнайомець наздоганяв його саме тут.
– Ich habe Angst…[3] – прошепотів Якуб, відчуваючи, як усе його тіло охоплює жар, хоч перед тим було холодно.
В цей час за спиною почувся розпачливий хриплуватий крик:
– З дороги, дурню! Стережись!
Тільки тепер Німанд зрозумів, що стоїть просто посеред вулиці. Озирнувшись, він побачив, як по слизькій дорозі прямісінько на нього летять велетенські сани, запряжені четвіркою коней, а візник відчайдушно тягне на себе повіддя, намагаючись зупинитись. Втім, марно… Якуб зрозумів, що не встигне зійти з місця, і просто заплющив очі.
Раптом хтось грубо вхопив його за плечі і з силою жбурнув на узбіччя. Вдруге за сьогодні йому випала можливість побачити над собою власні черевики. Сани прогуркотіли поруч, всього за кілька цалів[4] від нього.
– Щоб ти здох, сучий сину! – загорланив на прощання візник, і екіпаж зник за рогом.
– Що ви в дідька робите? – почулося збоку.
Чоловік у застебнутому наглухо пальті лежав поруч і з подивом дивився на Якуба. Очевидно, це був його рятівник.
– Хай вам грець! – промовив він, встаючи з землі. – Якщо хочете накласти на себе руки, то робіть це деінде, а не прямісінько біля мого дому.
Коли обидва підвелися, чоловік роззирнувся, шукаючи свого капелюха. Той лежав посеред вулиці, безнадійно розтоптаний кінськими копитами та полозами саней. Власник цієї речі тихо вилаявся і махнув рукою.
– Дідько з ним, – додав він.
Якуб підняв із землі свого капелюха й простягнув його рятівникові.
– Ви що, жартуєте? – зареготав раптом той. – Та в мене їх до бісової матері.
Німанд, відчуваючи всю дурнуватість цієї ситуації, густо почервонів. Його заціпеніння минуло, але він усе ще не міг промовити ані слова.
Чоловік поруч тим часом сягнув до кишені пальта і добув звідти срібний портсигар.
– Ви палите? – запитав він Якуба.
Той кивнув.
– Пригощайтесь…
Діставши по цигарці, чоловіки полегшено закурили.
– Тут якесь прокляте місце, – промовив незнайомець Німанду, махнувши рукою з запаленою цигаркою туди, де лежав понівечений капелюх. – Вчора тут знайшли мертву дівчину. Десь там, де ви стоїте, добродію…
Якуба несподівано затрясло, мов у лихоманці, причому так сильно, що цього не вдалося приховати від співрозмовника.
– Вам
Мені страшно (
Цаль (