40 днів Муса-Дага. Франц Верфель
Читать онлайн книгу.
залишилася сидіти, підозріло та пильно розглядаючи своїх товаришів по нещастю. З перших зойків, сумних запитань і відповідей нічого не можна було втямити. Але коли пастор Арам обійняв батька, той на мить втратив самовладання. Голова його схилилася на плече старого, почулося коротке схлипування, хрипкий видих муки. Це тривало не довше секунди, супутниці чоловіка мовчали. Але тут по натовпу пробіг електричний струм, він відгукнувся зітханням, стогонами та плачем. Тільки переслідувані, пригноблені народи – такі хороші провідники страждання. Біль одного поділяють усі. Тут, у церкві Йогонолука, триста дітей одного народу були охоплені єдиним, спільним горем, про причини якого вони ще не встигли дізнатися.
Навіть Ґабріель, приїжджий парижанин, громадянин світу, що давно вже здолав у собі владу роду, навіть він ледве впорався з чимось, від чого перехоплювало подих. Ґабріель непомітно зиркнув на сина. З обличчя чемпіона зі стрільби зникли всі барви. Жульєтта злякалася б, але не тільки блідості та виразу здивованого жаху на обличчі хлопчика. Вона злякалася б і того, що Стефан став таким схожим на вірменина.
Незабаром на церковному майдані з’явилися один за одним доктор Алтуні з дружиною Антарам, обидва вчителі, за котрими послали в школу, і нарешті Тер-Айказун, що повернувся з Бітіаса, куди їздив верхи на своєму віслючку. Вардапет гукнув турецькою заптію Алі Назіфу, щоб той нікого не впускав до церкви. Потім парох завів родину Товмасянів і сирітку в храм. Лікар із дружиною, вчителі та мухтар пішли за ними слідом. Увійшли в церкву і Багратяни. Іззовні, під спекотним полуденним сонцем, залишилася юрба і танцюрист із соняшником, котрий заснув у знемозі на сходинках під церквою.
Тер-Айказун завів потомлених людей до ризниці – просторої, світлої кімнати, де стояло кілька лавок і тапчан. Паламаря послали за вином і гарячою водою. Доктор Алтуні й Антарам негайно взялися за справу. Перш за все надали допомогу дівчині з хворою рукою – Іскуї Товмасян, сестрі священика. Потім перев’язали рани Сато, дівчиська зі сирітського притулку, котру священик взяв із собою з Зейтуна.
Як особа стороння, або наразі ще стороння, Ґабріель стояв віддалік, тримаючи сина за руку, і прислухався до сумбурного діалогу: безладні запитання перебивалися безладними відповідями. Так, поступово, якою б хаотичною та непослідовною була розповідь, Багратян дізнався про сумну історію міста Зейтуна, а також історію пастора Арама та його близьких.
Зейтун – це стародавнє гірське селище, що тягнеться далеко вгору західним схилом Кілікії Тавра. Населяли його, як і села Муса-Дага, з давніх-давен вірмени. Це був достатньо великий населений пункт із тридцятьма тисячами жителів, тому турецький уряд тримав там велику кількість жандармерії та війська, офіцерів і чиновників із сім’ями, як відбувалося всюди, де треба було встановити чисельну перевагу і контроль над нетурецьким населенням. Ця всесвітньо відома тактика всіх держав, де так звана панівна нація безроздільно