Крістіна. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
некрологах завжди пишуть «після тривалої хвороби», «після нетривалої хвороби» чи «раптово». Раптово може означати будь-що: від емболії судин головного мозку до власноруч заподіяної смерті від електричного струму у ванні з водою. Я згадав, що я зробив з Еллі, коли вона була ще зовсім маленькою, практично немовлям, рочків три, не більше. Я перелякав її ледве не на смерть чортиком з табакерки. Старший братик Денніс крутив маленьку ручку, зі скриньки долинали звуки музики. Непогано. Навіть весело. А потім – трах-БАХ! З неї вилітає чувачок з посмішкою на всю мармизу й бридким гачкуватим носом, і мало не вибиває їй око. Захлинаючись від ридань, Еллі побігла шукати маму, а я сидів і зажурено дивився на чортика, який погойдувався туди й назад, знаючи, що на мене майже напевно кричатимуть, знаючи, що я заслуговую, щоб на мене накричали, – бо я розумів, що вона злякається, коли він вискочить отак, з музики, зненацька, з гидким «хлоп!»
Вискочить так раптово.
Я повернув газету й застиг нерухомо, порожнім поглядом дивлячись на плакати, що рекламували «НАСТУПНУ АТРАКЦІЮ» та «СКОРО НА ЕКРАНАХ».
У суботнє пообіддя.
Раптово.
Дивно, як часом усе складається. Моя ідея була в тому, щоб Арні спробував повернути Крістіну туди, де вона стояла раніше; може, заплатити Лебею за місце. А тепер виявилося, що Лебей помер. Власне, він помер того самого дня, коли Арні встряг у пересварку з Бадді Реппертоном – того ж дня, коли Бадді розтрощив Крістіні фару.
Зненацька в голові виникла картинка, що геть не мала під собою раціонального підґрунтя: Бадді Реппертон змахує важелем для домкрата, і тієї ж миті з ока Лебея порскає кров, він спотикається, падає, і раптово, дуже раптово…
«Облиш цю хрінь, – менторським тоном наказав я сам собі. – Просто облиш цю…»
І тут, десь у надрах моєї свідомості, зовсім близько до центру, зашепотів голос: «Їдьмо, здорованю. Покатаймося…» – прошепотів і затих.
Дівчина за прилавком луснула жувальний пухир і сказала:
– Ти пропустиш кінець картини. У кінці там найкраще.
– Ага, дякую.
Я рушив назад до дверей кінотеатру, та потім завернув до фонтанчика з питною водою. У горлі було дуже сухо.
Та перш ніж я встиг напитися, двері відчинилися і з них висипала юрба людей. За їхніми спинами й понад головами на великому екрані бігли кінцеві титри. Розанна вийшла, роззираючись на всі боки, шукаючи мене. Вона ловила на собі багато зацікавлених поглядів і у властивій їй сонній стриманій манері проходила крізь них.
– Ден-Ден, – вона взяла мене за руку. Коли тебе звуть «Ден-Ден», це, напевно, не найгірша річ у світі, буває й гірше – наприклад, коли тобі виколюють око розпеченою кочергою чи ампутують ногу бензопилкою, але мене це ніколи не впирало. – Де ти був? Ти пропустив кінець. А кінець…
– …там найкращий, – закінчив я разом з нею. – Вибач. Природа покликала. Дуже раптово якось вийшло.
– Я тобі розкажу, якщо поведеш мене на набережну гуляти, – сказала вона, притискаючись до моєї руки м’якою опуклістю груді. – Якщо, звісно, ти хочеш