Крістіна. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
мене з темряви зі зібганим простирадлом на колінах, і я подумав: «Смерть спіткала раптово».
Тієї ночі заснути досить швидко мені не вдалося.
11 / Похорон
Білобокі шини, плавці і крила «Ельдорадо»,
Їхати в авто – розкіш райської принади.
І, друже, коли я життя довезу до стоп-знаку,
Хай тіло поїде на цвинтар у цьому «кадилаку».[51]
Бреду Джефрізу, нашому дорожньому бригадирові, було років сорок п’ять. Лисуватий, присадкуватий, вічно засмаглий. Він дуже любив горлопанити – особливо коли ми відставали від графіка, – але загалом був досить пристойним чоловіком. Я підійшов до нього під час перекуру, щоб спитати, чи не відпросився Арні на кілька годин або на всю другу половину дня.
– Він попросив дві години, щоб на похорон сходити, – відповів Бред. Знявши окуляри в сталевій оправі, він помасажував червоні цятки, що лишилися від них на носі. – Тільки ти не просися, я й так втрачу вас обох наприкінці тижня, самі ледарі залишаться.
– Бреде, я мушу відпроситися.
– Чому? Хто цей дядько такий? Каннінґем сказав, що він продав йому машину, ото й усе. Господи, я й не думав, що на похорони продавців уживаних авто хтось ходить, крім їхніх родичів.
– То не був продавець уживаних машин, то був просто чоловік. Бреде, в Арні через це виникли проблеми. Я відчуваю, що мушу піти з ним.
Бред зітхнув.
– Гаразд. Добре, добре, добре. Можеш іти, з першої до третьої, як і він. Якщо погодишся працювати без обіду, а в четвер увечері побути до шостої.
– Згода. Дякую, Бреде.
– Робочий час я вам запишу, як завжди. А якщо в «ДТ-Пені» хтось про це взнає, мою сраку підсмажать на повільному вогні.
– Ніхто не взнає.
– Мені вас, хлопці, буде не вистачати, – він узяв газету й прогортав до рубрики «Спорт». Почути таке від Бреда було рівнозначно великій похвалі.
– Для нас це літо теж було хорошим.
– Я радий, Деннісе, що це так. А зараз вимітайся, дай мені почитати газету.
І я пішов.
О першій годині я попросився на грейдер, щоб підкинув мене до головної побутовки будівельників. Усередині вже був Арні: вішав свою жовту каску й надягав чисту сорочку. Він ошелешено подивився на мене.
– Денніс! Що ти тут робиш?
– Готуюся йти на похорон, – відповів я. – Так само, як і ти.
– Ні, – миттю озвався він, і саме це слово більше, ніж будь-що інше – усі ті суботи, коли він не приходив, холодок у голосах Майкла й Реджини по телефону, його поведінка того разу, коли я зателефонував йому з кінотеатру, – змусило мене усвідомити, що він усунув мене зі свого життя, і що сталося це так само, як помер Лебей. Раптово.
– Так, – сказав я. – Арні, він мені сниться. Ти чуєш, що я тобі кажу? Я бачу про нього сни. Я піду. Можемо піти разом чи окремо, але я піду.
– То ти не жартував?
– Га?
– Коли дзвонив мені з того кінотеатру. Ти правда не знав, що він помер.
– Господи Ісусе! Думаєш, я здатен
Eldorado fins, whitewalls and skirts, / Rides just like a little bit of heaven here on earth, / Well buddy when I die throw my body in the back / And drive me to the junkyard in my Cadillac (