.
Читать онлайн книгу.
Хоч воно й не сильно кривавило, але торкатися до нього було боляче.
Це робота кореня, що схопив його за шию.
– Правда, – прошепотів Джек. Він дивився на помаранчеву воду, прислухався до кумкання жаб-биків і далекого мукання корів. – Усе правда.
Джек почав підніматися схилом, ген до краю поля, залишаючи річку – а разом із нею і схід – позаду. Коли він здолав півмилі, постійне тертя та човгання рюкзака об побатожену спину (а Озмондові удари нікуди не поділися, і наплічник, що совався туди-сюди, нагадував про це) викликало з небуття спогад. Тоді він відмовився від велетенського сандвіча Спіді, та чи не поклав старий рештки до рюкзака Джека, доки той роздивлявся медіатор? Від цієї думки живіт аж підскочив.
Тоді Джек зняв рюкзак і зупинився прямісінько посеред туману під вечірньою зорею. Він відгорнув одне відділення і побачив там сандвіч: не шматочок чи навіть половину, а цілий сандвіч, загорнутий у газету. Джекові очі наповнилися теплими слізьми, і хлопчику до болю захотілося, аби Спіді опинився тут, щоб він міг обняти друга.
Десять хвилин тому ти називав його божевільним старим п’яницею.
Хлопчикове обличчя спалахнуло від сорому, однак це почуття не завадило згамати сандвіч за шість великих кусів. Хлопчик запакував наплічник і знову одягнув його на плечі. Він рушив далі. Йому стало краще: коли вдалося втамувати бурчання в животі, Джек знову став самим собою.
А невдовзі у всеохопній темряві заблимали вогники. Фермерський дім. Загавкав пес – то був гучний гавкіт велетенського собацюри, і Джек на мить завмер.
«Усередині, – подумав він. – Або на ланцюзі. Сподіваюся».
Він повернув праворуч, і через певний час собака замовк. Орієнтуючись по вогнях фермерського будинку, Джек небавом вийшов на вузьку асфальтну дорогу. Він тільки й дивився зліва направо, не маючи й гадки, куди йти далі.
Гаразд, народ, ось і Джек Сойєр, на півдороги з нізвідки в нікуди: мокрий до нитки, кросівки вимащені багнюкою. Браво, Джеку!
Самотність і туга за домівкою знову охопили його. Джек відігнав ці почуття. Він плюнув на лівий указівний палець, а тоді різко вдарив по краплі слини. Більша частинка відлетіла праворуч – чи то лишень так здалося Джекові, – тому він повернув саме туди й рушив далі. За сорок хвилин зморений (і, що гірше, голодний) Джек побачив кар’єр із видобування гравію, а за ним – якийсь хлів, відмежований від дороги ланцюгом.
Джек прошмигнув під ланцюгом і рушив до хліва. На дверях висів замок, але хлопчик побачив, що під однією зі стін халупки просіла земля. Зняти рюкзак, пролізти під стіною, а тоді протягнути за собою речі – справа однієї хвилини. А замок на дверях навіть дарував відчуття безпеки.
Він роззирнувся довкола та побачив якісь дуже старі інструменти – вочевидь, цим місцем давно не користувалися, і Джека це влаштовувало. Він роздягнувся догола – відчувати на собі брудний та липкий одяг хлопчику не хотілося. У кишені штанів намацав монетку, яку дав капітан Фаррен: