Куджо. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
здоровий, як хата. Але раніше він такого не робив.
Джо ковтнув слину, і Ронні почув, як у нього в горлі щось тенькнуло.
– Господи, Ронні, ти тільки поглянь…
Очі Ронні поволі звикали до темряви, а короткозорість надавала тому, що він бачив, якогось примарного, майже надприродного вигляду. Він знав, що в жодному разі не можна показувати злим собакам свій страх – вони здатні вловлювати його запах, – та все ж безпомічно затрусився, не в змозі нічого з цим вдіяти.
Пес був справжнім монстром. Він стояв у глибині сараю, позаду припіднятої домкратом автівки. Без сумніву, то був сенбернар, помилитися було годі: навіть у напівмороку було видно густу рудаво-коричневу шерсть, широкі плечі. Голова опущена. Він уп’явся в них непорушними, сповненими притлумленої ворожості очима.
Собака був не прив’язаний.
– Повільно відступай назад, – наказав Джо. – Заради всього святого, не біжи.
Як тільки вони почали задкувати, собака повільно рушив уперед. Він рухався напружено. Власне, він не йшов, а, як подумалося Ронні, радше наступав. Цей пес не просто вимахувався. Його двигун заведений і готовий до старту. Голова й далі опущена. Висота гарчання не змінювалася. За кожним їхнім кроком назад він робив крок уперед.
Найгіршим для Джо Маґрудера був момент, коли вони знов опинилися на сонці. Яскраве світло сліпучо било в очі. Він більше не бачив собаки. Якщо той зараз до нього дістанеться.
Він уперся спиною в бік вантажівки. Цього виявилося досить, щоб втратити самоконтроль. Він рвонув до кабіни.
З іншого боку Ронні ДюБей зробив те саме. Він дістався пасажирських дверей і нескінченно довгу хвилину намацував замок. Учепився в нього руками, все ще чуючи низьке гарчання, таке схоже на двигун «Евінруд» на вісімдесят кінських сил. Двері ніяк не хотіли відчинятися. Він чекав, що собака от-от відгризе йому шматок заду. нарешті палець відшукав кнопку, двері відчинились, і він, відсапуючись, видерся на пасажирське сидіння.
Кинув погляд у дзеркальце заднього огляду й побачив, що собака непорушно стоїть на порозі гаража. Потім перевів погляд на Джо, що сидів за кермом і зніяковіло посміхався. Ронні подарував йому таку ж тремтячу посмішку.
– Просто собака, – вимовив Ронні.
– Гавкає страшніше, ніж кусає.
– Авжеж. Хочеш піти туди ще раз? Краще прилаштуєш підйомник.
– Твою мать, – відгукнувся Джо.
– І тебе, і твою коняку.
Обидва зареготали. Ронні дав йому закурити.
– Чим, по-твоєму, нам зайнятися?
– Я – весь твій, – відповів Джо, заводячи машину.
На півдорозі до Портленда Ронні промовив скоріше сам до себе:
– З цим псом щось не те.
Джо, котрий вів машину, вистромивши з вікна лікоть, швидко озирнувся на Ронні.
– Я злякався і не соромлюся це визнати. Такі ось маленькі собачки змушують мене пудити в штани, особливо коли нікого немає вдома. мені так і хочеться натовкти йому яйця, розумієш? Я хочу сказати: якщо люди не прив’язують собаку, який може вкусити, то на це вони й заслуговують,