Марат помер уві сні.

      На початку березня, навесні.

      Коли тануть сніги

      і ріки лишають свої береги,

      як діти лишають батьківські доми

      після тяжкої зими.

      Марат тренувався на «Спартаку».

      Мав техніку – вивірену і тривку,

      мав треноване тіло,

      ходив із серйозним лицем,

      був, мабуть, справді найкращим бійцем

      у напівсередній вазі,

      носив наколку з Фіделем на лівій нозі.

      Імам говорив, стоячи над ним:

      «Пророк, – говорив, – ніколи не був сумним.

      Пророк знав: зло зжирає зло.

      Буде так, як буде. Завжди так і було.

      Ось і Марат матиме що сказати

      про кожну з власних провин.

      Пророк і вигадав пневмонію

      для таких, як він».

      Маратова мама мовчала в кутку.

      Маратів брат слухав молитву гірку.

      А коли імам поклав долоню

      йому на плече худе

      і сказав:

      «Усе, що зникає, знову колись зійде», –

      «Ніщо не зникає, – відповів йому брат. –

      Я заберу собі капу, з якою бився Марат.

      Я знаю, чому він помер.

      Щоранку він бився проти своїх химер.

      Щодня він збивав у кров кулаки.

      Щовечора він відчував,

      як згасають над ним зірки.

      Лише найхоробріші з нас заступають за цю межу.

      Хто бачив його в рингу, знає, про що я кажу.

      Як може зникнути те, що є?

      Що з ним робитиме той, хто все нам дає?

      Зникнути може хіба що страх.

      Решта лишається в нас – молодших братах,

      які розбивають собі серця,

      стоячи до кінця».

      Брат відійшов убік.

      Він був молодший на рік.

      Марата вважав головним.

      Всюди ходив за ним.

      Тепер ось мовчав, відійшовши нараз,

      і стримував сльози, певно, соромлячись нас.

      Коли виносили тіло, почався сніг.

      Падав із темних небес до ніг.

      Імам ішов попереду, ніби мара.

      Рання весна на цвинтарі – не найкраща пора.

      Жінки починали плакати, а чоловіки

      відчували, як тихо згасають над ними зірки.

      Бої без правил – заробіток святих,

      коли суддя щось кричить і натовп затих.

      І молоді апостоли б’ються

      проти місцевих,

      себто проти чужих.

      І Ісусу теж намотують бинти на кулаки,

      і виштовхують в коло, ніби у води ріки,

      і проти нього стоїть юний вантажник,

      і, вітаючись, не подає руки.

      І коли Ісус падає на циркове сукно,

      коли зісковзує в пекло, кудись на дно,

      тіло його стає ламке, мов хліб,

      а кров – суха, як вино.

      Але хтось кричить йому в спину: «Давай, зберись!

      Згадай