І тоді я йому говорю: все, Сань, досить нити,

      досить оплакувати трудові резерви,

      що ми тут стоїмо, наче справді якісь суніти,

      давай, Сань, пішли лікувати нерви.

      Підемо на завод, влаштуємося на роботу,

      вступимо до аспірантури чи запишемось в охорону.

      Маючи вибір, завжди обирай свободу,

      граючи в меншості, тримай глуху оборону.

      І тоді він відповідає: яка робота?

      Яка охорона, що ти таке говориш?

      Все, що я бачив в житті, – це чужі ворота.

      Єдиний, хто мене поважав, – це місцевий сторож.

      Все, що в мене було, – номер на спи`ні

      і місце в основі, за яке я рвав свої жили.

      І чим мені тепер займатися в цій країні?

      Як мені розібратися поміж своїми й чужими?

      З ким мені взагалі тут битися і лишатись?

      Кину все на хуй, переберуся в Росію,

      гратиму, де поставлять, ловитиму свої шанси,

      тікатиму від маразму, чекатиму на амнезію.

      …Я знав, що він не поїде, що все триватиме далі,

      що насправді всі наші втрати доречні й невипадкові,

      що не можна втекти від себе і від своєї печалі,

      від своєї ненависті і своєї любові,

      що ніхто нічого не зробить зі споминами і снами,

      ніхто ніколи не спинить сутінки і комети,

      що нічого не зміниться, що все залишиться з нами,

      скільки б ми не жили і як би ми не померли.

      Наші нічні небеса, наші пташині зграї,

      наші ріки, наші міста, наші споруди:

      ніхто й ніколи нічого про нас не згадає,

      ніхто й ніколи нічого нам не забуде.