Ця лисиця

      плаче вночі на місяць,

      і оминає всі мої пастки,

      так, нібито нічого не сталось,

      так, нібито її це не стосується.

      Колись вона носила на шиї

      прикраси, від чого їхня вартість

      лише зростала.

      Плед, в який вона загорталась,

      був ніби соняшникове поле,

      і ним ходили птахи,

      визбируючи пізні зерна

      ніжності.

      І коли вона гнівалась,

      лють підіймалась її венами,

      наче волога стеблом троянди.

      В любові найголовніше –

      не вірити тому, що говориться.

      Вона кричала: «Лиши мене в спокої»,

      намагаючись сказати:

      «Розірви моє серце».

      Вона відмовлялася

      говорити зі мною,

      насправді відмовляючись

      видихати повітря.

      Так, ніби хотіла зробити

      мені ще гірше, ніж є.

      Так, ніби найбільша наша проблема

      була в повітрі,

      яким ми дихали.

      Я їй говорю:

      – Що ти малюєш увесь час?

      – Це чоловіки, – відповідає вона, –

      а це жінки.

      – Чому жінки в тебе завжди плачуть?

      – Вони, – відповідає, – плачуть за вітром,

      який ховався в їхньому волоссі,

      плачуть за зібраним виноградом,

      від якого терпкими були їхні язики.

      І ніхто – ні чоловіки в прокуреному одязі,

      ні діти з сірниковими коробками,

      де лежать золоті скорпіони непослуху, –

      ніхто не зуміє їх втішити.

      Любов чоловіків і жінок –

      це отримані нами ніжність та безпорадність,

      довгий перелік дарунків і втрат,

      занурення вітру в травневе волосся.

      Ах, як гірко покладатись на того,

      кому довіряєш, як солодко розчаровуватись

      у тому, хто торкався вночі твоїх вуст.

      Бо є речі примхливі й небачені,

      і як би не розфарбовував їх,

      виходить завжди те саме:

      зірка висить над тобою,

      повітря перекипає теплом.

      Скільки світла ховає в собі

      кожне жіноче горло.

      Скільки ховає мороку.