Українська міфологія. Володимир Галайчук
Читать онлайн книгу.
дівчини. Каже, нарешті він іде… по опíвночу, ну, засидів си, не ночував там в неї, але йшов додому (це не мóжна бýло, аби дес ночував хлопец в дівчини). І він іде попри цвинтар, віходит з цвинтарі чоловік і дає їму люльку закурити. (Це не брехнє́, це мóї мами рідний брат розказував). І він з тов люльков іде, і лиш відійшов два кроки, три від того чоловіка, і перед ним з’явлєє сі кіт. Це вночó. Опíвніч. І той кіт іде суда поза село і до кернички туда. Це рімна цє дорога, і… він не йде суда, не навернув дудому, але той кіт веде їго, і він за тим котом іде. Він не міг навернути ніґде. І він за тим котом ішов, ішов, і дійшов аж до кіпцє якогос. Кіпец між Репужинціми і… навернув він не туда, де капличка, але навернув суда направо, шо ліс іде ше туда, до лісу великого. І там на той копец він сідає, і той кіт щезає, і він там до рáннє… сонце зійшло їму, на тім кіпци. Так шо він не спав, але йти не міг, нічо’. Він як сів, так він на тім кіпци… Ну а то теперка живо днина. І він дивицця, а він сидит на тім… а так він не пам’ятав, куда… Ну, і він дивицця, а то не люлька, а кістка. З людини чи з кого бýла кістка, а не люлька. Кіпец – то на граници. Такий кіпец насóпали, і там слупóк, і це була границя: то Репужинці, а це Далешеве».[99]
– «…Такий прийде пан у шляпі, шо куди… За Польщі то ше фурмáнили, бо дуже добре платили за фурмáнку, треба було добрі коні мати, доброго воза, то каже вже, там з Гýмнищ, каже, то мати мої росказували, десь він там був і приїхав додому вже увечир, і тримає руку в кишені: «Я маю рубля». – «А де ти взяв?» – «А во під’їжджав зо мною пан – дав мені рубля». Як він до кишені, то, вибачте, там нема рубля, а кíнське гімно, знáчить. Вони там користувалися, нечиста сила, чорти, користувалися з тих. Як сяде на фуру, то коні зразу попріють, будуть везти, як не знати шо. Він любив під’їхати. Отаке. То він більше в губід так».[100]
Нерідко чорт показується як чоловік у чорному одязі з блискучими ґудзиками:
«Хто знає, як кого лякає. Ну, щось виходить. Казали, якась там… десь дивчєта на базар, то вже років з кілька… Були в клуби, і забралися на базар на нич. То раньче, бо то ж колись не так було, як тепер. Як вийшли йти, двох там десь, шоб сюди до села, з хутора, то каже, як пудийшли десь туди на дорогу, каже – віходить… віходить, каже, такий – вісокий, чорний, з ґузами блістящими, каже, таки страшниї, – то вже, каже, бігли, хрестились, молились, вже до базару не пошли. Буває всьогó… Ну, лихеє шось. Чорт. А шо ж там добре є – буде лякати людину?»[101]
Одними з найулюбленіших утілень чорта є овечка чи баран, рідше – кіт, собака, заєць, вуж, інші тварини (а подекуди відзначають його здатність до метаморфоз):
– «Овечка віскочит, з рогамі, і ти – до єє, до вона втекає».[102]
– «Мій дідо колись ходив зі Спаса до Деревлєн на кавалєрку. Іде – шось вочима світе. Я, каже, прихиливсі і злáпав баранчика маленького. Я, каже, того баранчика за пазуху, і приніс додому, до сіней. Мама врано встала і каже: «Юрку, шо то ти за баранчика приніс?» А він каже: «Мамо, най буде, я їго зара вóзьму до стайні». А цей баранчик каже: «Нє-нє, Юрку, занеси мене там, де ти взєв». І вони настрахáлисі… Взєв за
Зап. 12.07.2015 у с. Далешеве Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. від Хом’як Марії Степанівни, 1933 р. н.
Зап. 09.07.2010 у с. Богунівка Горохівського р-ну від Мацеюка Петра Павловича, 1929 р. н.
Зап. 24.07.2015 у с. Залізниця Любешівського р-ну Волинської обл. від Лєбіч Ніни Петрівни, 1932 р. н.
Зап. 25.08.1998 у с. Володимирівка Вишгородського р-ну Київської обл. від Микитенко Ганни Левківни, 1918 р. н., уродженки с. Максимовичі Поліського р-ну Київської обл.