Три товариші. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
ніч укрилася цвітом.
Цілу зиму стояла вона крива й гола, ми вішали на неї старі покришки, настромляли на сучки сушитися каністри з-під мастила, вона правила нам хіба що за зручну вішалку для будь-чого, починаючи від ганчірок і до капота; ще кілька днів тому на ній висіли, тріпочучи на вітрі, щойно випрані сині комбінезони, ще вчора на ній навряд чи можна було щось зауважити, – і раптом, за одну-однісіньку ніч, вона, наче в казці, перетворилася на рожево-білу ніжну хмаринку, хмаринку з ясного цвіту; так ніби на наше брудне подвір’я залетіла ненароком зграйка метеликів.
– А як пахне! – замріяно мовила Матильда й закотила очі під лоба. – Розкішно – точнісінько, як ваш ром…
Я не відчував ніякого запаху. Але одразу ж усе зрозумів.
– Пахне скоріше коньяком для клієнтів, – сказав я.
Матильда рішуче заперечила:
– Пане Локамп, ви, певне, застудилися! А може, у вас поліпи в носі. Тепер поліпи мало не в кожного. Але в старої Штосихи ніс, як у хорта, можете мені повірити, що пахне ромом, вистояним ромом…
– Ну гаразд, Матильдо…
Я налив їй чарку рому й пішов до бензоколонки. Юп уже був там. Перед ним у іржавій консервній бляшанці стояли зрізані з дерева розквітлі гілочки.
– Що це в тебе? – здивовано спитав я.
– Це для дам, – пояснив Юп. – Коли якась дама під’їжджає до бензоколонки заправитись, то дістає від мене ще й таку гілочку. Завдяки цьому я продав уже на дев’яносто літрів більше, ніж завжди. Це дерево варте золота, пане Локамп. Коли б у нас його не було, то варто було б поставити штучне.
– А ти справжній бізнесмен, хлопче!
Він усміхнувся. Сонячне проміння просочувалося крізь його вуха, і вони нагадували рубінові шибки в церковних вітражах.
– Мене вже двічі сфотографували, – повідомив Юп. – На фоні дерева.
– Отакої, ти ще станеш кінозіркою, – сказав я і пішов до оглядової ями, звідти, з-під «форда», саме вилазив Ленц.
– Роббі, – сказав він, – знаєш, що мені спало на думку? Нам треба було подбати про ту дівчину, що була з Біндінгом.
Я пильно подивився на нього.
– Тобто як?
– А отак, як я й сказав. Чого ти на мене витріщився?
– І не думав.
– Не думав, ти їх просто вирячив. Як же її звуть, ту дівчину? Пат, але як далі?
– Не знаю, – відповів я.
Він підвівся.
– Не знаєш? Ти ж записав її адресу. Я сам бачив.
– Загубив папірець.
– Загубив?! – Він учепився обома руками у свою жовту чуприну. – І це заради цього я тоді цілу годину відволікав від вас Біндінга? Загубив! А може, Отто запам’ятав адресу?
– Отто її теж не знає.
Ленц подивився на мене.
– Жалюгідний дилетант! Тим гірше! Хіба ж ти не бачив, що то була чудесна дівчина? Господи! – Ленц звів очі до неба. – Коли нарешті нам трапилося щось путнє, то цей бовдур губить адресу!
– Як на мене, то не така вже вона й чарівна…
– Бо ти осел, – заперечив Ленц, – йолоп, який нічогісінько не тямить у тому, що вище рівня