Три товариші. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
За ці кілька хвилин Біндінг став зовсім інший. Він, мабуть, був одним із тих автомобільних фанатиків, що мліють від щастя, коли їм десь трапиться фахівець, з яким можна поговорити.
– Повечеряємо разом? – спитав він.
– Звичайно, – відповів Ленц.
Ми ввійшли до заїзду. У дверях Готфрід підморгнув мені й кивнув у бік дівчини.
– Слухай, вона вже разів десять звела нанівець твою вранішню погану прикмету. Ту зустріч із бабою, що тупала, як бегемот.
Я знизав плечима.
– Може, й так, але чого ти кинув мене напризволяще, щоб я сам заникувався перед нею?
Він засміявся:
– Треба ж і тобі колись навчитися, хлопче!
– Я вже не маю бажання нічого вчитися, – сказав я.
Ми пішли слідом за Кестером і Біндінгом. Вони вже сиділи коло столу. Господиня саме принесла печінку та смажену картоплю. Крім того, на почин вона поставила велику пляшку пшеничної горілки.
Виявилося, що Біндінг не говорить, а меле, як млин. Аж дивно було, скільки він усього знав про автомашини! А коли він почув, що Отто навіть брав участь у перегонах, його прихильність до нашого товариства перейшла всі межі.
Я почав пильніше придивлятися до Біндінга. Це був гладкий, високий чолов’яга з червоним обличчям і густими бровами, трохи хвалькуватий, трохи галасливий, але, мабуть, добродушний, як усі люди, що мають успіх у житті. Я уявив собі, як він увечері, перш ніж лягти спати, з гідністю, поважно розглядає себе в дзеркалі.
Дівчина сиділа між Ленцом і мною. Вона скинула пальто й лишилася в сірому англійському костюмі. На шиї в неї була пов’язана біла хусточка, схожа на краватку для верхової їзди. Її каштанове, шовковисте волосся мінилося при світлі лампи янтарем. Дуже високі плечі ледь вигиналися вперед, вузькі руки з довгими пальцями були скоріше кістляві, ніж м’які. Великі очі надавали тонкому блідому обличчю якоїсь несамовитої сили. На мій погляд, вона була дуже гарна, та я про це навіть не думав.
Зате Ленц так розпалився, що його важко було впізнати. Золотава чуприна його поблискувала, як чубчик одуда. Він сипав дотепами, за столом тільки й чути було його та Біндінга. Я сидів мовчки, наче мене й не було, хіба що передавав миску або пропонував сигарети. Або ще цокався з Біндінгом. Це я робив частенько.
Раптом Ленц ляснув себе по лобі.
– А ром! Роббі, давай-но сюди наш ром до дня народження!
– До дня народження? А в кого сьогодні день народження? – спитала дівчина.
– У мене, – сказав я. – Мені через це цілий день не дають спокою.
– Не дають спокою? То ви не хочете, щоб вас вітали?
– Чому ж? – сказав я. – Це зовсім не те.
– Ну то бажаю вам усього найкращого в житті!
На мить її рука опинилась у моїй, і я відчув її теплий, сухий потиск. Тоді підвівся й пішов по ром. Ніч, глибока й мовчазна, оповила маленький будиночок. Шкіряні сидіння нашої машини відвологли. Я спинився і глянув на обрій, де на небі червоніла заграва міста. Постояв би й довше, та Ленц почав гукати мене.
Біндінг не вмів пити ром. Це виявилося вже після другої чарки. Похитуючись, він вийшов у садок. Ми з Ленцом устали