«Інтернаціональ» – великий, темний, наскрізь прокурений, довгий, як кишка, зал з кількома бічними кімнатами. Спереду, коло прилавка, – піаніно. Воно було розладнане, кілька струн лопнуло, клавіші зі слонової кістки теж були не всі, але я любив цю добру, хоч і заїжджену музичну шкапу. Вона мені цілий рік була за товариша, коли я працював у кав’ярні за тапера.

      У бічних кімнатах збиралися торговці худобою, а часом власники атракціонів із площі розваг. Неподалік від входу сиділи повії.

      У кав’ярні не було нікого, тільки плоскостопий кельнер Алоїс стояв за прилавком.

      – Як завжди? – спитав він.

      Я кивнув. Він приніс мені чарку портвейну, наполовину з ромом. Я сів до столу й бездумно втупився очима поперед себе. З вікна падала навскіс сива від пороху смуга сонячного проміння й осявала пляшки на полицях. Черрі-бренді жевріло, як рубін.

      Алоїс обполіскував посуд. Господарська кішка сиділа на піаніно й муркотіла. Я неквапливо викурив сигарету. Мене хилило на сон. Дивний голос був у тієї дівчини вчора. Низький, грубуватий, майже хрипкий, і все-таки лагідний.

      – Дай-но мені кілька журналів, Алоїсе, – попросив я.

      Рипнули двері, і зайшла Роза, повія, що промишляла на цвинтарі, на прізвисько Залізна Кобила. Прозвали її так за витривалість. Вона замовила чашку шоколаду. Таку розкіш вона дозволяла собі щонеділі вранці, а потім їхала до Бургдорфа одвідати свою малу.

      – Привіт, Роберте!

      – Привіт, Розо! А як там твоя мала?

      – Ось поїду й побачу. Везу їй дещо.

      Вона витягла з пакунка червонощоку ляльку й натиснула їй на живіт.

      «Ма-ма!» – пропищала лялька.

      Роза сяяла усмішкою.

      – Чудово, – сказав я.

      – Ось поглянь. – Вона перехилила ляльку назад. Очі клацнули й заплющилися.

      – Неймовірно, Розо.

      Задоволена, вона сховала ляльку назад у пакунок.

      – Ти розумієшся на таких речах, Роберте. З тебе вийде непоганий чоловік.

      – Хтозна, – невпевнено сказав я.

      Роза