Асистент. Тесс Ґеррітсен
Читать онлайн книгу.
його вигнали з місця знахідки. Хіба це співпраця?
– Він поставив під сумнів мій авторитет. Я мала дещо прояснити одразу ж. Справу веду я. Так чи ні?
– Так, – помовчавши, визнав він.
– Я сподіваюся, що агент Дін також це зрозуміє.
– Я про це подбаю.
Маркетт обернувся і подивився на хащу.
– Отже, маємо два тіла. Обидва жіночі?
– Судячи з пасом волосся й розміру скелетних кісток, друге тіло жіноче. М’яких тканин майже не залишилося. Тіло постраждало від птахів і тварин, але явної причини смерті не видно.
– Ви впевнені, що в тій хащі більше немає трупів?
– Собаки нічого не знайшли.
– Дякувати Богу, – зітхнув Маркетт.
У Ріццолі завібрував пейджер. Вона впізнала номер на дисплеї. Відділ медичної експертизи.
– Точнісінько як минулого літа, – тихо промовив Маркетт, не відводячи погляду від хащі. – Якраз о цій порі почав убивати Хірург.
– Спека, – сказала Ріццолі, дістаючи мобільний. – Вона пробуджує чудовиськ.
6
«На моїй долоні лежить свобода.
Вона має форму крихітного білого п’ятикутника. На одному боці витиснено MSD 97. Чотири міліграми декадрону. П’ятикутник – гарнесенька форма для таблетки. Вона особлива, не те що ці нудні диски чи торпедоподібні капсули. Такий задум свідчить про сплеск уяви, іскру фантазії. Мабуть, маркетологи з “Мерк і Ко” сиділи за круглим столом у залі для нарад і запитували одне одного: “Як забезпечити миттєву впізнаваність нашої таблетки?” І в результаті вони зупинилися на цьому дизайні. П’ятикутник лежить на моїй долоні, наче крихітний діамант. Я беріг цю таблетку. Ховав у дірочці в матраці, чекаючи вдалого моменту, щоб випробувати її чарівну силу.
Я чекав знаку.
Тепер сиджу, скорчившись на ліжку у своїй камері, з книжкою на колінах. Камера бачить лише сумлінного читача. Обкладинка повного зібрання творів Вільяма Шекспіра надійно захищає від неї мою руку і те, що я тримаю.
Внизу, на дні ями у спільній залі, волає телевізійна реклама. По столу для пінґ-понґу, постукуючи, вистрибує м’ячик. Ще один захопливий вечір у в’язничному блоці В. За годину пристрій внутрішнього зв’язку скаже, що час відходити до сну. Від металевих сходинок відлунюватимуть кроки – люди полізуть наверх до своїх камер. Тут командує переговорний пристрій, і кожен пацюк, підкоряючись йому, слухняно зайде до своєї клітки. У наглядацькій вишці на комп’ютері введено команду, і всі двері камер одночасно замкнуть пацюків на ніч.
Я горблюся, схилившись над книжкою, ніби літери надто дрібні, й страшенно уважно вдивляюся в текст “Дванадцятої ночі”: “Дія третя, сцена третя. Вулиця. Входять Себастьян і Антоніо…”
Тут нема на що дивитися, друзі мої. Просто сидить собі чоловік на своєму ліжку і читає. І, раптом закашлявшись, рефлекторно підносить руку до горла. Камера не бачить крихітної пігулочки в моїй руці. Не бачить, як мій язик втягує її до рота, наче гірку облатку. Я проковтую декадрон насухо, не запиваючи. Він такий маленький,