Ребекка. Дафна дю Мор’є
Читать онлайн книгу.
у ванній, проте він навіть не слухав – читав листа і чомусь супився.
Я добре пам’ятаю, що мене приголомшило; я була вражена й дещо навіть ошелешена обсягом запропонованого нам сніданку. Там був чай у величезному срібному чайнику, а також кава, на плиті парували яєчня, бекон і риба. Ще, на окремому маленькому деку, були варені яйця й вівсянка у срібній мисці. На іншому підсобному столику – шинка й величезний шматок холодного бекону. А також ячмінні та пшеничні булочки, тости, стояло кілька горщиків із джемом, мармеладом і медом, а з іншого боку столу – десертні тарілки з горами фруктів. Мені видалося дивним, що Максим, який в Італії та Франції з’їдав на сніданок лише круасан, який-небудь фрукт і випивав чашку кави, у себе вдома сідав до столу, якого вистачило б на дюжину осіб, вочевидь, робив так день у день, рік у рік і не вбачав у цьому нічого безглуздого, не вважав це марнотратством.
Я помітила, що він з’їв лише маленький шматочок риби. Я обрала собі варене яйце. Але мені було цікаво, що ж станеться з рештою їжі, з усіма цими яєчнями, хрустким беконом, вівсянкою й залишками риби. Невже, думала я, слуги, про яких я ніколи не дізнаюсь і яких ніколи не побачу, чекали за дверима кухні на даровані їм рештки нашого сніданку? Чи все це викидалося, зміталося до смітників? Звісно ж, мені ніколи про це не довідатись, я ніколи не наважуся запитати.
– Дякувати Богу, родичів, які б прагнули з тобою познайомитися, у мене небагато, – сказав Максим. – Сестра, яку я бачу досить рідко, і майже сліпа бабуся. Беатріс, до речі, напрошується на ланч. Я від неї цього й очікував. Певно, хоче на тебе подивитися.
– Сьогодні? – занепавши духом, спитала я.
– Згідно з листом, якого я отримав цього ранку, так. Надовго вона не затримається. Гадаю, Беатріс тобі сподобається. Вона дуже прямолінійна, говорить те, що думає. Не любить прикидатись. Якщо ти їй не сподобаєшся, вона так тобі й скаже, прямо в обличчя.
Не можна сказати, що це мене заспокоїло, я навіть задумалася над тим, чи немає в лицемірстві чогось позитивного. Максим підвівся з крісла й закурив цигарку.
– Сьогодні вранці в мене багато справ, ти зможеш чимось себе зайняти? – запитав він. – Я б із радістю прогулявся з тобою садом, але мушу побачитися з Кроулі, моїм довіреним. До речі, він також завітає на ланч. Ти ж не проти? Тебе це не дуже напружить?
– Зовсім ні, – відповіла я. – Буду рада.
Після цього він зібрав свої листи, вийшов із кімнати, і я пригадую, як подумала, що геть не так уявляла собі свій перший ранок у Мендерлеї; я гадала, що ми, взявшись за руки, підемо до моря, повернемося доволі пізно, втомлені й щасливі, наодинці з’їмо холодний ланч, а тоді посидимо під тим каштаном, який я бачила з вікна бібліотеки.
Тягнучи час, я надовго затрималася за своїм першим сніданком, і лише коли побачила, як зайшов Фріс та поглянув на мене з-за службової ширми, зрозуміла, що вже було по десятій. Відчувши себе винною, я негайно схопилася на ноги й попросила вибачення, що так надовго засиділась, на що він, нічого не сказавши, дуже ввічливо, дуже коректно кивнув