.
Читать онлайн книгу.
скільки цих типів? – поцікавився Боббі.
– Троє чи п’ятеро, а тепер, може, вже й більше, – Тед знизав плечима. – Ти впізнаєш їх по довгих, жовтих плащах і оливковій шкірі. Хоча смаглявість – усього лише камуфляж.
– Як штучна засмага з лосьйоном «Ментен» чи щось таке?
– Думаю, так і є. Якщо вони будуть за кермом, ти впізнаєш їх по авто.
– Марки? Моделі?
Боббі почувався Береном Макґавіном з «Майка Гаммера» і наказав собі не захоплюватися. Це тобі не телевізор. Та все одно захопливо.
Тед похитав головою.
– І гадки не маю. Але ти все одно здогадаєшся. Їхні машини такі ж, як і їхні жовті плащі, гостроносі туфлі та масна ароматизована штука, якою вони зализують волосся. Крикливі й вульгарні.
– Ниці, – сказав Боббі. Фраза пролунала швидше як констатація.
– Ниці, – повторив Тед і значуще кивнув. Відсьорбнув шипучки і поглянув кудись у той бік, звідки долинало безупинне гавкання Баузера. Тед просидів так деякий час, наче іграшка, у якій зламалася пружина, або машина, у якої скінчилося пальне.
– Вони мене відчувають, – промовив Тед, – і я їх теж. Що за світ!
– Чого їм треба?
Тед приголомшено повернувся до нього. Здавалося, він на мить забув про присутність Боббі або просто не усвідомлював, з ким розмовляє. Тоді він всміхнувся, нахилився і поклав свою руку на руку Боббі. Вона була велика, тепла і заспокійлива: рука чоловіка. Від її дотику легка настороженість Боббі розвіялася.
– Певну річ, яка випадково в мене, – промовив Тед. – Давай на цьому і зупинимося.
– Але вони не копи? Не федерали чи…
– Хочеш знати, чи я не в десятці найрозшукуваніших людей ФБР або комуністичний агент, як у «Я вів потрійне життя»? Чи поганий хлопець?
– Я знаю, що ви – не поганий хлопець, – заперечив Боббі, та рум’янець, що розлився по щоках, свідчив про протилежне. Не те, щоб його думка щось суттєво змінювала. Погані хлопці теж можуть подобатися і їх навіть можна любити. І в Гітлера теж була мама, як любила повторювати мати Боббі.
– Я – не поганий хлопець. Я ніколи не грабував банків і не викрадав військових таємниць. Надто багато часу я провів, читаючи книжки, і моя порція штрафів за запізнення залишилася не заплаченою. Тож якби існувала бібліотечна поліція, боюся, вона б полювала на мене. Але я не злочинець на зразок тих, що показують у телевізорі.
– Але ниці люди в жовтих плащах з їхньої породи.
Тед кивнув.
– Поганці аж до глибини душі і, як я вже сказав, небезпечні.
– А ви їх бачили?
– Багато разів, але не тут. І дев’яносто дев’ять відсотків зі ста, що й ти їх не побачиш. Пильнуй, чи вони не з’являться, це все, про що я прошу. Зможеш?
– Так.
– Боббі, щось не так?
– Ні.
Та його щось штрикнуло: не якась зв’язна думка, а просто секундне відчуття, спроба її вловити.
– Впевнений?
– Ага.
– Гаразд.