Серця в Атлантиді. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
що йде додому з роботи, понуривши голову і несучи в руках паперовий пакет з робочим взуттям. Старих, що по обіді гуляють по парку. Дівчаток-підлітків у бігудях і з радіоприймачами, з яких лунає «Зворотний відлік» Пітера Тріпа. Та діти їх помічають. Діти помічають усіх. А ти, Боббі, ще дитина.
– З вашого опису, цих типів не так уже й легко не зауважити.
– Ти маєш на увазі плащі, туфлі, яскраві автівки? Та саме це й змушує декого – багатьох людей, насправді – відвертати погляд. Зводити невеличкі бар’єри на шляху від очей до мозку. В будь-якому разі, Боббі, я не хочу, щоб ти ризикував. Якщо все-таки побачиш людей в жовтих плащах, не наближайся до них. Не розмовляй з ними, навіть якщо вони до тебе заговорять. Мені не спадає на думку жодна причина, чому б вони це робили. Думаю, вони навіть тебе не помітять, як більшість людей по-справжньому не помічає їх самих. Але я купу всього про них не знаю. А тепер повтори, що я сказав. Слово в слово. Це важливо.
– Не наближатися і не розмовляти з ними.
– Навіть якщо вони до тебе заговорять, – досить нетерпляче уточнив Тед.
– Так, навіть якщо вони до мене заговорять. А що мені тоді робити?
– Приходь сюди і повідом мене, що вони поблизу і де ти їх бачив. Іди спокійно, доки не впевнишся, що вони тебе більше не бачать, а тоді біжи. Біжи, як вітер. Так, ніби за тобою чорти женуться.
– І що ви робитимете? – запитав Боббі, хоч і сам чудово знав. Може, він і не такий проникливий, як Керол, але й не повний телепень. – Ви втечете, чи не так?
Тед Бротіґен знизав плечима і осушив склянку шипучки, уникаючи погляду Боббі.
– Вирішу, коли прийде час. Якщо прийде. Якщо пощастить, відчуття, що я маю останні кілька днів, – відчуття, що ці люди близько – мине.
– А таке вже бувало?
– І не раз. А тепер чому б нам не поговорити про щось приємніше?
Потім півгодини вони розмовляли про бейсбол і музику. Боббі вразило, що Тед не лише знає пісні Елвіса Преслі, а деякі з них йому навіть подобаються. Потім перейшли на страхи і надії Боббі, пов’язані з переходом у сьомий клас у вересні. Розмова була досить приємна, але за кожною темою Боббі відчував тінь ницих людей у жовтих плащах. Вони таїлися тут, у кімнаті Теда на третьому поверсі, як химерні, незримі тіні.
Аж коли Боббі вже збирався йти, Тед знову заговорив про них.
– Є дещо, на що тобі треба звернути увагу. Знаки, що мої… мої старі друзі десь поблизу.
– Які саме?
– Коли блукатимеш містом, звертай увагу на оголошення про зниклих домашніх тварин. Їх розклеюють на стінах, у вітринах крамниць, на телефонних стовпах у житлових районах. «Загубилася сіра плямиста кішка з чорними вушками, білим нагрудником і загнутим хвостом. Телефонуйте: 7-7661, Ірокез», «Загубився маленький дворняга, покруч від бігля, на кличку Тріксі, любить дітей. Наші хочуть, щоб він повернувся додому. Телефонуйте: 7-0984, Ірокез, або приводьте на адресу Пібоді-стрит, 77». Щось таке.
– В сенсі? Господи, хочете сказати, що вони вбивають домашніх улюбленців? Думаєте…
– Думаю, більшості цих тварин взагалі не існує, –