Серця в Атлантиді. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
знову розгорнув подарунок Теда. Книжка виглядала вже добряче зачитаною. Він перечитав кілька останніх сторінок, місце, де нарешті з’явилися дорослі. І знову почав ламати голову над кінцем. Щасливий чи трагічний? Саллі-Джон зовсім вилетів з голови. Пізніше йому спало на думку, що якби Ес-Джей тоді обмовився, що дивні типчики, яких він бачив, були в жовтих плащах, все б могло скластися зовсім інакше.
– Вільям Ґолдінґ написав про цю книжку одну цікаву річ, яка, на мою думку, пов’язана з твоїми сумнівами щодо фіналу… Боббі, хочеш ще шипучки?
Боббі похитав головою.
– Ні, дякую.
Шипучка була йому не вельми до смаку і пив він її тільки з ввічливості, коли був у Теда. Вони знову сиділи за Тедовим кухонним столом. Пес місіс О’Гари і далі гавкав. На пам’яті Боббі Баузер ніколи й не переставав. А Тед і далі палив «Честерфілд». Повернувшись з парку, Боббі заглянув подивитися, як там мама, побачив, що вона дрімає на ліжку, і помчав на третій поверх спитати Теда про закінчення «Володаря мух».
Тед підійшов до холодильника… і зупинився, поклавши руку на дверцята і задивившись у порожнечу.
Пізніше Боббі усвідомить, що це був перший чіткий проблиск того, що з Тедом не зовсім усе гаразд. Насправді все було зовсім негаразд і ставало щораз гірше.
– Спочатку їх відчуваєш під очними яблуками, – вимовив Тед буденним тоном. Він говорив чітко, Боббі розібрав кожне слово.
– Відчуваєш що?
– Спочатку їх відчуваєш під очними яблуками.
Тед усе ще витріщався в порожнечу, обхопивши пальцями ручку холодильника. Боббі злякався. Здавалося, щось було в повітрі, щось схоже на пилок, і в Боббі залоскотало у носі й з тильного боку засвербіли долоні.
А тоді Тед відчинив дверцята і схилився над холодильником.
– Точно не хочеш? – спитав він. – Шипучка холодна і смачна.
– Ні… ні, не треба.
Тед повернувся за стіл і Боббі збагнув, що він або вирішив вдати, що нічого не сталося, або нічого не пам’ятає. Він також зрозумів, що з Тедом уже все нормально, й цього було досить. Дорослі просто диваки, от і все. Іноді просто не треба звертати уваги на те, що вони роблять.
– Розкажіть мені, що він, тобто містер Ґолдінґ, написав про кінець.
– Скільки пригадую, це звучало приблизно так: «Хлопців врятувала команда військового корабля – їхнє щастя – а хто рятуватиме команду?»
Тед налив шипучки в склянку, почекав, поки всядеться піна, а тоді долив ще.
– Це тобі щось дало?
Боббі прокручував фразу в голові, ніби якусь загадку. Прокляття, та це й була загадка.
– Ні, – нарешті озвався він, – все одно не розумію. Їх не треба рятувати, я маю на увазі команду. Вони ж не на острові. Та й…
Він пригадав хлопчиків у пісочниці, як один ридма ридав, а другий незворушно бавився вкраденою іграшкою.
– Ті дядьки на кораблі, вони ж дорослі. А дорослих не треба рятувати.
– Ні?
– Ні.
– Ніколи?
Боббі несподівано подумав про матір і про її ставлення до грошей. А тоді пригадав