Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take. О. Генрі
Читать онлайн книгу.
апетит і совість були схильні прийняти цю пропозицію, хоч Тобіну з його забобонами важко було повірити, що саме кілька склянок елю і холодна качка і означають щастя, обіцяне у відповідності з лініями на його долоні.
– Спускайтеся вниз цими сходами, – припрошував чоловік з гачкуватим носом, – а я піду наверх і відчиню вам. Я скажу новій дівчині, що працює у нас на кухні, зварити вам кави. Як на молоду ірландку, що прибула до Америки лише три місяці тому, Кеті Магорнер чудово готує каву. Заходьте, – повторив чоловік, – а я зараз пошлю її до вас.
Роман біржового маклера
Пітчер, довірений клерк у конторі біржового маклера Гарві Максвела, дозволив своєму зазвичай незворушному обличчю виразити деяку цікавість і здивування, коли о пів на десяту ранку до контори швидко увійшов його роботодавець у супроводі молодої стенографістки. Квапливо промовивши «доброго ранку, Пітчере», він кинувся до свого столу так, ніби збирався перестрибнути через нього, і відразу поринув у величезну купу листів та телеграм, що чекали на нього.
Молода стенографістка працювала у Максвела вже рік. То була красива жінка, але в цій красі не було нічогісінько стенографічного. Вона зневажала пишність чарівної зачіски Помпадур. Вона не носила ні ланцюжків, ні браслетів, ні медальйонів. У неї не було такого вигляду, ніби вона завжди готова прийняти запрошення на обід. На ній була проста сіра сукня, яка, проте, рівно і скромно облягала її постать. І строгий чорний капелюшок-тюрбан прикрашало золотаво-зелене перо папуги. Цього ранку вона наче світилась м’яким, сором’язливим світлом, її очі замріяно сяяли, щоки були схожі на персиковий цвіт, на щасливому обличчі мінилися спогади.
У своєму стриманому зацікавленні Пітчер помітив, що цього ранку вона поводиться трохи не так, як завжди. Замість того, щоб пройти прямо до суміжної кімнати, де стояв її стіл, вона нерішуче затрималась у конторі. Раз навіть підійшла до столу Максвела досить близько, щоб він міг помітити її.
Людина, що сидить за столом, – більше не людина. Це заклопотаний нью-йоркський маклер – машина, у якій дзижчать коліщата і розмотуються пружини.
– Ну, в чому річ? Що таке? – різко спитав Максвел. Розпечатана пошта лежала на його столі, як кучугура бутафорного снігу. Його гострі сірі очі, байдужі й холодні, блиснули на неї майже неприязно.
– Нічого, – відповіла стенографістка і, всміхаючись, відійшла.
– Містере Пітчер, – звернулась вона до довіреного клерка, – містер Максвел казав вам учора про нову стенографістку?
– Так, – відповів Пітчер. – Він велів мені знайти нову стенографістку. Вчора після обіду я сповістив у бюро, щоб вони сьогодні зранку прислали кілька зразків. Вже за чверть десята, а жоден модний капелюшок і жодна паличка ананасної жувальної гумки ще не з’являлась.
– Тоді я працюватиму, як завжди, – сказала молода жінка, – поки хтось не прийде на моє місце.
І вона відразу пішла до свого столу й повісила чорний капелюшок-тюрбан з золотаво-зеленим