Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take. О. Генрі
Читать онлайн книгу.
одного варті, – сказав носатий чоловік, шукаючи очима полісмена. – Я вже насолодився вашою компанією. На добраніч.
Промовивши це, він всунув до рота свою сигару і поспіхом перейшов на другий бік вулиці. Але Тобін не відстав від нього і закрокував з одного боку, а я – з іншого.
– Що таке? – він зупинився і зсунув капелюх на потилицю. – Ви йдете за мною? Я вже сказав вам, що дуже радий був познайомитись. Але тепер єдине моє бажання – спекатися вас. Я йду додому.
– Ідіть собі, – й каже Тобін і гладить його по рукаву. – Справді, ідіть собі додому. А я сидітиму перед дверима вашого будинку до ранку, поки ви не вийдете. Бо тільки ви можете зняти з мене прокляття чорного, блондинки і збитків на долар шістдесят п’ять центів.
– Якась маячня, – сказав чоловік, звертаючись до мене, як до більш поміркованого психа. – Чи не краще було б вам забрати його додому?
– Послухайте, – кажу я йому. – Даніель Тобін при своєму розумі. Може, його думки трохи безладні: він випив достатньо, щоб розхвилюватись, але це не означає, що він не сповна розуму. Він керується своїми уявленнями та забобонами, про які я вам усе поясню.
Сказавши так, я виклав йому історію про даму-хіромантку і про те, що йому випало стати знаряддям щасливої долі.
– Тепер вам зрозуміло, – закінчив я, – яка моя доля у цій приключці? Я друг мого друга Тобіна саме так, як я це розумію. Неважко бути другом мазунчика долі, бо це вигідно. Та й другом бідаря – теж: зроблять із вас святого, ще й портрети ваші надрукують – з сиротиною, яку ви тримаєте однією рукою, і з відерцем вугілля у другій. Найважче тому, хто дружить з повним дурником. От це мені й дісталося, – кажу, – бо, як на мене, з долоні долі не питають, окрім, хіба що, тієї, яку залишив держак кайла. І хоч, можливо, ніс у вас найгачкуватіший у Нью-Йорку, не думаю, щоб усі віщуни, разом узяті, витиснули з вас бодай краплю удачі. Але лінії на руці у Денні справді вказують на вас, то ж я підтримуватиму його доти, доки він сам не переконається, що взяти з вас нічого.
І чоловік раптом почав розкотисто сміятися. Він сперся на стіну будинку і довго реготав. Потім він поплескав мене і Тобіна по плечах і взяв кожного попід руку.
– Був неправий, – відказав він. – Хіба міг я сподіватись, що на розі вулиці зі мною трапиться така приємна і чудова пригода? Мені здавалося, що ви не варті уваги. Тут зовсім близенько є невеличке кафе – якраз, щоб розважитись з такими цікавими людьми. Ходімо туди, вип’ємо і побалакаємо про марноту сущого.
Говорячи так, він повів нас із Тобіном до окремого кабінету, замовив напої і заплатив за них. Ми курили сигари, і він дивився на нас, як на рідних братів.
– Мушу вам сказати, – сказав цей посланець долі, – що моєю професією є те, що зветься літературою. Я виходжу ночами з дому і блукаю, вишукуючи у людях дивацтва й істину у небесах. Коли ви мене зустріли, я роздумував про надземну залізницю у зв’язку з головним світилом ночі. Швидкісна надземка – це поезія й мистецтво. Місяць – нудне мертве тіло у безсенсовному русі. Але це лише особисті думки, бо література має свої окремі закони. Я сподіваюсь написати