Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take. О. Генрі
Читать онлайн книгу.
Вона була високою, гарною, жвавою, привітною й уміла пожартувати. Її прізвище? У ресторані Богля потреби у прізвищах було не більше, ніж у чашах для споліскування пальців.
Другу офіціантку звали Тільді. Чому неодмінно – Матільда? Вслухайтесь іще раз: Тільді, Тільді. Тільді була кремезною, некрасивою і прагнула всім вгодити. Перечитайте останнє речення разів два-три – і ви побачите, що в ньому є певний сенс.
Голос у ресторані Богля був невидимкою. Він виходив із кухні і не відзначався оригінальністю. Це був неосвічений Голос, який задовольнявся повторенням кулінарних вигуків офіціанток.
Сподіваюсь, вам не набридне слухати, якщо я знову нагадаю, що Ейлін була красивою. Якби вона одягла вбрання у кількасот доларів та пройшлася в ньому на Великдень вулицею і ви б побачили її, то й самі поспішили б сказати те саме. Клієнти ресторану Богля були її рабами. Вона вміла обслуговувати відразу шість столиків. Ті, що квапилися, стримували своє нетерпіння заради насолоди помилуватись її швидкими руками та граційною поставою. Ті, що вже поїли замовляли ще щось, щоб побути в сяйві її усмішок. Кожен чоловік, – а відвідувачами були переважно чоловіки, – намагався справити на неї враження.
Ейлін уміла обмінюватись жартами одночасно з десятком клієнтів і робила це прекрасно. Кожна її усмішка влучала, як дробинки з дробовика, в багато сердець. І в той же час вона проявляла дива спритності, подаючи замовлені свинину з квасолею, рагу, яєчню, ковбасу з пшеничним соусом та інші страви у пательнях і сотейниках. Ці бенкети, флірт і веселі дотепи робили ресторан Богля дуже схожим на салон, у якому Ейлін грала роль мадам Рекам’є.
Навіть випадкові клієнти захоплювались чарівною Ейлін, а постійні відвідувачі були просто закохані в неї. Між ними існувало серйозне суперництво. Ейлін могла б мати ангажемент від своїх залицяльників хоч щовечора. Щонайменше двічі на тиждень хтось із них водив її до театру чи на танці. Один гладкий джентльмен, якого вони з Тільді прозвали між собою Кабаном, подарував їй перстень з бірюзою. Другий, що працював у ремонтній майстерні трамвайної компанії і дістав прізвисько Нахаба, збирався подарувати їй пуделя, тільки-но його брат-візник отримає контракт на Дев’ятій вулиці. А чоловік, який завжди замовляв свинячі реберця зі шпинатом і казав, що він біржовий маклер, запросив її на «Парсифаля».
– Я не знаю, де цей Парсифаль, – завважила Ейлін, обговорюючи все з Тільді, – але не зроблю й стібка на своїй дорожній сукні, доки у мене на пальці не буде обручки. Правильно чи ні?
А Тільді…
У ресторані Богля, повному пари, балаканини та запаху капусти, назрівала душевна трагедія. До Тільді, незграбної, з приплюснутим носом, волоссям кольору соломи та ластовинням на обличчі, ніхто ніколи не залицявся. Чоловіки не проводжали її поглядом, коли вона бігала туди й сюди по ресторану, за винятком тих випадків, коли вони, голодні, як вовки, виглядали замовлену страву. Жоден з них не жартував з нею, викликаючи на кокетливий обмін дотепами. Жоден з них не зачіпав її