Око тигра. У пошуках скарбів. Уилбур Смит
Читать онлайн книгу.
випив три бляшанки кока-коли, захлинаючись від спраги й нетерплячки. Я розливав крижану рідину собі на груди, стогнучи й пирхаючи за кожним ковтком. Відтак я знову ліг відпочити, заплющив очі, і мені захотілося заснути навіки.
«Де ми, в біса, перебуваємо?» – це запитання змусило мене стрепенутися. «Танцівниця» пливла вздовж небезпечного узбережжя, між численних рифів та обмілин.
Я зіп’явся на ноги й добрів до залитої кров’ю палуби. Навколо хлюпалися пурпурові води Мозамбіцької протоки й виднів чистий обрій, над яким громадилися масивні хмари, здіймаючись у синє небо. Відплив і вітер віднесли мене далеко на схід, тож круг себе я бачив тільки море.
Ноги мені підломились. Я впав і незчувся, як заснув, а коли прокинувся, то в моїй голові злегка проясніло й рана болісно затяглася. Кожен рух був нестерпний. На руці й колінах я доповз до душової, де зберігалася аптечка. Я скинув сорочку й улив у свої жахливі рани нерозведений розчин антисептику. Потім нашвидку позатикав їх бинтами і, як умів, зробив пов’язку. Це коштувало мені неймовірних зусиль.
Голова мені пішла обертом, і я, зомлівши, впав на вистелену лінолеумом підлогу.
Отямився я з незначною полегкістю в голові, кволий, як новонароджене немовля.
Мені довелося неабияк поморочитися, перш ніж зробити для пораненої руки черезплічник. Подорож до місточка видалася мені нескінченною мукою, в якій запаморочення змінювалося болем, а біль – нудотою.
Двигуни «Танцівниці» запрацювали відразу. Лагідно, як завжди.
– Довези мене додому, моя люба, – прошепотів я й поставив її на автомат.
Я задав їй приблизний напрямок руху. «Танцівниця» лягла на курс, а на мене знову наринула темрява. Цього разу я розлігся на палубі, навіть радіючи рятівному забуттю.
Мене, певно, розбудило те, що «Танцівниця» почала рухатись інакше. Вона більше не гойдалася на високих хвилях Мозамбіцької протоки, а спокійно йшла на захищеній від вітру ділянці моря. Швидко поночіло.
Я незграбно поплуганився до штурвала, вчасно похопившись, бо попереду в щораз густішій темряві маячила смуга суходолу. Я закрив дросель «Танцівниці» й заглушив її двигуни. Вона зупинилась і почала спокійно гойдатися на мілководді. Я впізнав обриси землі – це був острів Великих Мартинів. Ми проминули протоку, що вела до Великої гавані, відхилившись на південь, і допливли до розсипу дрібних атолів, що утворювали архіпелаг Сент-Мері.
Повиснувши на штурвалі, я витяг шию вперед. Загорнутий у брезент предмет ще лежав на передній палубі, і раптом я дійшов думки, що мушу його позбутися. Сам іще до пуття не розуміючи чому. Я мав невиразний здогад, що це важлива карта в грі, у яку мене затягли. Я знав, що не можу привезти цей предмет у Велику гавань за дня. Через нього троє людей уже загинуло, а мені відстрелили половину грудей. У тому брезенті був, певно, якийсь сильнодійний засіб.
Мені знадобилось аж п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися до передньої палуби. Дорогою я двічі непритомнів, а коли підповз до брезентового