Таємна історія. Донна Тартт
Читать онлайн книгу.
вловлюєш? – Далі Коркоран уже говорив зі мною, поки офіціант вів нас до нашого стола: – Каспар – суперський мужик. Метрдот. Великий немолодий здоровань із вусами. Австрієць чи що. І при цьому, – тут він перейшов на гучне шепотіння, – ні разу не гомосек. Віриш? Усі ці меншини так і тягне працювати в ресторанах, ти помічав? Просто кожен стрічний гомосек…
Я помітив зі спини, як напружився офіціант.
– …якого мені доводилося знати, був одержимий їжею. От із якого такого дива, питається? Це щось зі сфери психології? Мені здається, що…
Я приклав палець до губ і кивнув у спину офіціантові саме тоді, як він розвернувся та подарував нам невимовно лихий погляд.
– Шановним добродіям цей стіл підійде? – спитав він.
– Аякже, – вишкірився у відповідь Банні.
Нам вручили по меню, ображено, саркастично, елегантно, й офіціант пішов геть. Я сів за стіл і з розпашілим обличчям розгорнув винну карту. Банні ж, умощуючись на своєму стільці, відсьорбнув трохи води та роззирнувся зі щасливим виглядом.
– Тут чудово, – промовив він.
– Непогано.
– Але все ж не Polo. – Він поклав лікоть на стіл і всією п’ятірнею поправив волосся, прибираючи його з очей. – Ти частенько там буваєш? Я про Polo, звісно.
– Не дуже. – Я про нього навіть нічого не чув, що було цілком природним, оскільки до Лос-Анджелеса з мого рідного містечка їхати аж понад шістсот кілометрів.
– У мене враження, що саме до таких закладів ти мав би ходити з батьком, – розмірковував уголос Банні. – Для чоловічих розмов і всілякого такого. Мій татусь так само тягав нас в Oak Bar до «Плази». Саме там він мені й моїм братам купував по нашій першій випивці, коли нам виповнювалося вісімнадцять.
Я – єдина дитина в сім’ї, і мені цікаво, коли хтось говорить про власних братів-сестер.
– Братам? – перепитав я. – Скільки ж вас?
– П’ятеро. Крім мене, Тедді, Г’ю, Патрік і Брейді, – розреготався він. – Було так страшно, коли батько тягнув туди мене. Я ж бо ще малий, а він такий: «Ось, синку, це твій перший алкоголь», або: «Незабаром ти посядеш моє місце», або взагалі: «Я, можливо, скоро помру», – і всякі такі нісенітниці. Як же я постійно лякався! Десь за два місяці до цього ми з моїм другом Клоуком забігали туди по дорозі зі школи святого Єремії, коли йшли працювати над проектом з історії. Допрацювалися до велетенського рахунка в Oak Bar, але втекли не розплатившись. Ну, ти в курсі, хлопчачий такий вік. І ось тепер я знову сюди завітав, разом із батьком.
– Тебе впізнали?
– Угу, – понуро відповів Банні. – Я здогадувався. Але ставилися по-людськи. Не сказали нічого. Тільки прикріпили старий рахунок до нового.
Я спробував уявити цю картину: у костюмі-трійці старий батько напідпитку збовтує своє шотландське віскі чи що там було в його чарці. І Банні. На вигляд трохи пухкенький, але за цією пухкістю ховається мускулатура, що обросла м’ясом. Дебелий хлопчина. Такі в школі грають в американський футбол. І син, якого потайки хочуть усі батькичоловіки: великий, добродушний,