Таємна історія. Донна Тартт
Читать онлайн книгу.
зі ще одним коралового кольору напоєм і стояв перед нами, тримаючи його у випростаній руці. – Ще по одній?
– Мені досить.
– Давай, старий. Я пригощаю.
– Ну, тоді ще одне мартіні, будь ласка, – проказав я офіціантові, котрий уже збирався йти геть. Той подарував мені гнівний погляд.
– Дякую, – слабко промовив я, не підводячи очей на нашого кельнера, котрий довго й з ненавистю либився до мене, аж доки не пішов.
– Ти знаєш, я нічого не ненавиджу у світі так сильно, як надокучливих гомосеків, – задоволеним голосом проказав Банні. – От спитай мене – і я скажу, що їх треба всіх зібрати докупи й спалити на вогнищі. У мене є знайомі, що ганять гомосексуалізм, бо для них це незручна тема (не виключено, вони й самі мають певні схильності); а є такі, що ганять гомосексуалізм абсолютно щиро. Спершу мені видавалося, що Банні належить до першої категорії. Його нібито щирі емоції, універівська товариськість – усе це виглядало неприродним, а отже, підозрілим. Зрештою, він теж вивчав класичну філологію, яка сама по собі – абсолютно невинне заняття, але в деяких колах згадка про неї все ще викликає зачудований порух брів. («Знаєш, що таке класична філологія? – якось кілька років тому поцікавився в мене один п’яний голова приймальної комісії на гулянці педагогів. – А я тобі скажу. Самі війни та гомосексуалісти». Звичайно ж, це вульгарна афористична дешевка, та, як і решта подібних вульгарних максим, вона має крихту правди.) Проте чим більше я слухав Банні, тим більше переконувався: його сміх не позначений притлумленими емоціями, він не намагається вдовольнити якісь свої глибокі переживання. Натомість переді мною ніби сидів життєрадісний, цілковито невимушений тип такого собі підтоптаного й капризного ветерана заморських воєн (одружений багато років, батько й дід численних нащадків), котрому ця тема справді огидна до нестями й весела водночас.
– Ну а як же тоді твій друг Френсіс? – спитав я.
Мабуть, моя ремарка вийшла єхидною, або ж мені просто кортіло подивитися, як він викрутиться з цієї ситуації. Френсіс міг бути гомосексуалістом, а міг і не бути. Схожі на нього хлопці часто виявлялися небезпечними бабіями. Зате в нього було не забрати манер хитрого, мов лис, добре вбраного, незворушного хлопця, який міг справити певне підозріле враження на зарозумілих знайків типу Банні, котрі нібито мали нюх на такі речі.
Банні повів бровою.
– Дурниці. Хто тобі таке сказав?
– Та ніхто. Джуді Пуві якось обмовилася, – додав я, коли зрозумів, що мій «ніхто» його навряд чи вдовольнить.
– Ну, я розумію, чому вона так вважає, у наш час то там з’являється щось ґейське, то сям, але типаж старомодного маминого синочка нікуди не подівся. Френсісу просто потрібна нормальна дівка. – Банні примружився, дивлячись на мене крізь свої дрібні шалені окуляри. І трохи войовничо поцікавився: – А от як щодо тебе?
– Що?
– Пара є? Тебе чекає вдома на Голлівудських пагорбах яка-небудь субтильна чирлідерка?
– Якщо чесно, ні. – Я не збирався пояснювати зараз свої проблеми з дівчатами.