Попри багатий обід (того дня замовлялися супи, омари, паштети, муси – набір страхітливий не тільки поєднанням, а й кількістю), випили ми ще більше. Три пляшки Taittinger після коктейлів, і все це запили бренді, так що поступово наш стіл перетворився на єдиний центр конвергенції, навколо якого із запаморочливою швидкістю оберталися всі інші предмети, розмиті в нашому полі зору. Я перехиляв фужер за фужером, що з’являлися ніби за помахом чарівної палички, Банні виголошував тост за тостом про все на світі: ми пили за Гемпден-коледж, Бенджаміна Джоветта,[42] Періклові Афіни – слова ставали все туманніші, а надворі все темніше, аж доки геть не споночіло, коли нам подали каву. Коли Банні попрохав офіціанта добути дві сигари, він уже був як квач, і крім його замовлення на маленькій таці нам принесли ще рахунок, перевернутий цифрами вниз.

      Тьмяна зала йшла обертом із неймовірною швидкістю, і сигара не тільки нічим не змогла зарадити в цій ситуації, а ще й підкинула вервечки світляних плям із темними торочками, що неприємно нагадували про жахливі одноклітинні створіння, на яких колись мені доводилося витріщатись у мікроскоп. Я поплив. Сигару загасив об попільничку чи те, що нею вважав, – насправді свою десертну тарілку. Банні зняв окуляри в золотій оправі, охайно піднімаючи дужки з-за кожного з вух, і почав натирати їх серветкою. Без окулярів очі Коркорана здавалися дрібними, слабкими й приязними, зволоженими від тютюну та зі сміхом, що зачаївся в зморшках їх кутиків.

      – Ех, ото відобідали, старий, правда ж? – спитав він мене, не розтискаючи зубів, у яких тримав сигару, та