Іствікські відьми. Джон Апдайк
Читать онлайн книгу.
двадцять своїх уже обпалених крихіток, вправно розставлених так, щоб випадково дві з них не торкнулися одна одної й, бува, не побралися, зі шведської пічки, котра все ще цокатиме, охолоджуватиметься, ніби розповідаючи їй про все, що відбувалося вдома за її відсутності, – бо ж час пливе скрізь, не лише в дельті річечки, в якій ми всі дрифтуємо. Затим, виконавши свій обов’язок перед крихітками, сечовим міхуром і зубами, вона увійде у просторе королівство свого ліжка, королівство без короля, цілком у її володінні. Александра читала нескінченний роман жінки з потрійним іменем і ретушованим фото на блискучій обкладинці; кілька сторінок її нескінченних, плутаних пригод поміж скель і замків щоночі слугували для пом’якшення переходу кордону несвідомості. У своїх снах вона блукала далеко й довго, понад дахами будинків, заходячи в кімнати, химерно вирізьблені з мішанини її минулого, але міцні на вигляд, поки її оніричне «я» заходило в кожну з них; привид, сповнений смутною скорботою, коли вона підіймала яблукоподібну подушечку для голок із материного кошика для шиття й очікувала, виглядаючи на вкриті снігом гори, коли зателефонує її давно померла подруга. У снах знаки скакали довкола неї так крикливо, як оголошення з пап’є-маше в парку розваг, що закликають невинних туди й сюди. Втім бачити сни нам хочеться не більше, ніж казкові пригоди, що йдуть назирці за смертю.
За спиною в неї шурхнув гравій. Смаглявий чоловік торкнувся до м’якої шкіри в неї над ліктем; його дотик був крижаний, чи то, може, її лихоманило. Вона підскочила, перелякана. Він хихикав.
– Там щойно сталася до дідька забавна штука. Стара пані, в якої розсипалися перлини кілька хвилин тому, так зраділа, що перечепилася об власні туфлі, і тепер усі бояться, що вона зламала ногу.
– Яка прикрість, – сказала Александра, щиро, хоч і відсторонено, її дух кудись відлинув, а серце й досі гупало від переляку, якого він їй завдав.
Дерріл Ван Горн нахилився й заштовхав слова їй у вухо:
– Не забудьте, люба. Думайте масштабніше. Я попитаю в тій галереї. Тримаймо зв’язок. Солодких снів.
– І ти справді ходила? – спитала Александра по телефону в Джейн, з неясним, приємним тремтінням.
– А чом би й ні? – впевнено сказала Джейн. – У нього й справді є ноти Брамсової Сонати в мі мінорі, і грає він просто казково. Як Лібераче, тільки без усіх тих смішок. А так зразу й не скажеш: його руки виглядають якось так, ніби ними нічого не зробиш.
– Ти була сама? Мені не йде з голови та реклама парфумів.
У тій рекламі показували, як молодий піаніст спокушає свою акомпаніаторку в сукні з глибоким вирізом.
– Не будь така вульгарна, Александро. Як на мене, то він якийсь асексуальний. Та й довкола тиняються всі ті робітники, разом із твоїм другом, Джо Маріно, в тому невеличкому картатому капелюсі з пір’їною. До того ж постійно реве екскаватор, насипаючи гальку для тенісного корту. Але там перед тим мусили підірвати валуни.
– Йому це так