Іствікські відьми. Джон Апдайк
Читать онлайн книгу.
маску чи слухає, заткавши вуха ватою.
– Господи, та зберися ж ти, – прогарчав Джо їй у вухо й кінчив, безпорадно, запалений власною злістю, його оголене волохате тіло – загартовані роботою м’язи дещо знесилились від достатку – смикнулося раз, двічі, тричі, закінчуючи з легким тремтінням, ніби машина через наріст нагару смикається після вмикання запалення. Вона спробувала наздогнати його, проте контакт було вже втрачено.
– Вибач, – гаркнув він. – Я думав, усе йде прекрасно, але тебе кудись віднесло.
Він також повівся великодушно, пробачивши їй ошматок місячних, хоча крові майже не було.
– Це я винна, – сказала Александра. – Цілком моя провина. Ти молодець. Я налажала.
«Він грає просто казково», – казала їй Джейн.
По пробудженні від її видіння стеля набула раптової чіткості, ніби вона вперше побачила її: байдужа, мертва, квадратна площа, кілька невеличких недоліків у обробці, ледь помітних через мерехтіння цяточок перед очима, лише коли вона змінювала фокус, вони починали пливти, як пуголовки у ставку, як ракові клітини в нашій лімфі. Округле плече й бік Джо були такі ж байдужі й бліді, як і стеля, і так само гладенько помережані цими оптичними недоліками, які зазвичай не належали до її всесвіту, але вже коли втручалися, то було важко скараскатись їх, важко не помічати. Ознака старості. Подібно до лавини, що котиться з гори, ми збираємо в собі немічність.
Вона обмацала свій перед – груди й живіт, залиті потом Джо, – і цим цікавим шляхом її розум повернувся до насолоди його тілом, його губчастою текстурою, вагою, лагідним чоловічим запахом і дивовижною, у світі дрібних див, справжністю. Зазвичай він бував не тут. Зазвичай він бував із Джиною. Він відкотився від Александри зі зраненим зітханням. Вона поранила його середземноморське марнославство. Зверху він був засмаглий і лисий, його блискучий череп дещо зморщений, ніби сторінки книги, залишеної серед роси, і частиною його марнославства було відразу ж надіти свого капелюха. Сказав, що без нього йому холодно. В капелюху він набував молодявого профілю, з гостро гачкуватим носом, таким, як можна побачити на портретах Белліні, і з жовчними западинами під очима. Свого часу її привабив цей вайлуватий, розбещений погляд, цей натяк на свинцевоокого barone, чи дожа, чи мафіозі, котрий ставиться до життя і смерті однаково, зі зневажливим прицмокуванням язиком об зуби. Втім Джо, якого вона звабила, коли той прийшов ремонтувати унітаз, що тік цілу ніч, на перевірку виявився беззубим у цьому сенсі: побожний буржуа, простий, як латунна шайба, засліплений батько п’яти дітей, молодших одинадцяти, родич половині штату. Сім’я Джини напакувала ріднею все узбережжя від Нью-Бедфорда аж до Бриджпорта. Джо був ненажерливий щодо відданості; його серце належало більшій кількості спортивних команд – «Селтікс», «Брюїнс», «Вейлерс», «Ред сокс», «Петс», «Тімен», «Лобстерс», «Мінетмен», – вона навіть не знала, що такі взагалі існують. Раз на тиждень він приходив і товк її з такою ж вірністю. Перелюбство було для нього кроком до прокляття, і він шанував ще один обов’язок, сатанинський. А ще це було чимось на кшталт засобу